Вiчний спокiй

Життя промайнуло так швидко, як розбиваються хвилі об скелю. Мій час був такий крихітний, як піщинка в морі. Я і справді була піщинкою. Все життя було таке спокійне й тихе. Іноді зрідка до мене відлунювались звуки машин та людей. Люди завжди ходили навколо та не помічали мене, бо я була непомітною, майже невидимою. Я робила все, що мені скажуть хвилі: відпливала від берега, то назад у воду, ховала маленьких черепашок, лоскотала ніжки маленьких дітей, була частиною піщаного замку, який вкінці-кінців розвалювався. Найбільш мене тішили нічні зірочки, які падали на землю, а я їх ловила, та збирала в кишеню. Вони були прекрасні, переливались космосом, показували мені майбутнє. Я хотіла б стати зіркою, мати своє ім’я. Я хотіла б, щоб всі дивились на мене й милувались, шепотіли свої бажання та розказували свої романтичні таємниці.
Та хотіти було мало. Занадто мало, щоб доля виконувала твої забаганки. Просидівши на одному місці, я не стала зірочкою, найболючіше те, що, вмираючи, я розуміла, що поринаю у забуття. Була в мене одна подруга, пам’ятаю. Та я думаю вона мене вже давно забула. Від мене залишились лише шовкова стрічка і футляр від окуляр. Все інше згоріло і стало теж просто піщинкою. Згоріла і я. Не стало тіла, не стало посмішки, не стало нічого…І от.. Я потрапила до раю. Зеленого раю, осипаного квітами, шоколадом та коханням. Це був мій рай. Я йшла по кам’яній доріжці, а навкруги літали пухкі та попелясті хмарки, та так близько, що я могла їх торкнутись. По кам’яній доріжці йшли інші душі. Здавалось, ось-ось зараз я побачу Його. З кожним кроком я ставала легшою, і ,коли зовсім дійшла до золотих воріт, я стала такою легкою, як повітря. Я не відчувала більше болю, страху, тривоги і хвилювань. Зникло все зайве і непотрібне. Єдине, що я відчувала, так це - радість. І тут я почула як відчиняються золоті ворота. Дивлюсь навкруги… а навкруги одні душі, вітер та хмари і більш нічого. Кам’яна доріжка була ілюзією. Я оглядаюсь, а її як і не було. Всі душі летіли сюди. Їх так було багато, що ставало якось тісно. І коли перед очима відкрився дивний новий світ, я побачила Його. Ось ворота в рай і зачинились.. І почав він дивну промову:
- Це ваш рай. Все життя ви жили і дихали чистотою. Тепер же цю вічність я дарую вам, насолоджуйтесь нею!
А далі він щез, і душі почали розбігатись по всім куточкам неба, як мурахи. У всіх створилась ілюзія власного раю. Ось в одному куточку я бачу, як одна душа стала королевою, вона мала великий замок з безліччю слуг. І всі їй щось носили - то страву, то прикраси, до дорогоцінні камені. А далі дивлюсь, а вона купається в басейні із золотом, а золото те стало морем, теплим і справжнім морем.
Позаду стояла ще одна душа. Ця душа стала дуже відомим актором. Вона створила власний світський бар із безліччю алкогольних напоїв. Він став пробувати все, що там було. «Попереду вічність!» - голосно кричав він. А далі його вже обіймали прекрасні оголені дами із одним пір’ячком у голові.
Навпроти вже стояв гігантський театр з колонами. А всередині глядачі голосно плескають у долоні, дивлячись на одну чудову співачку на сцені. Ох, це була напевно міс Всесвіт. Не можна було відвести очей від її краси. Здавалось цей рай здійснює усі потаємні мрії.
Я ж лише подумала про одне - про маленьку хатку біля моря, про чайок, які кричали навздогін вітру, про спокій і про маленьке лисеня. Я мріяла все життя тільки про це. І я бажаю провести так свою вічність. Я втомилась. День був чи ніч - не знаю. Цей день був занадто неспокійним для мене. Я лягла на пісок і чекала на ранок. От.. вже й забула, що нежива. Тут в раю треба було тільки загадати, як ти вмить повернешся до «життя»…Так минають роки…а за ними - віки. Я ніскільки не змінилась за час перебування у раю: ті ж самі карі очі, ті ж брови, те саме каштанове волосся, яке переливались радісно на сонці, та сама посмішка. Це та сама вічна молодість, яку так довго вже шукають на Землі. Я вже вивчила тут багато мов, перечитала всю бібліотеку з тими книжками, які мріяла прочитати, побачила свою матусю, іноді і зараз розмовляю з нею. Я навіть працювала кондитером. Уяви тільки, я була піратом! В мене було все.. та насправді - нічого. Одного разу я прокинулась після солодкого сну і починаю розуміти - цього насправді немає. Що це лише вигаданий шум моря за вікном, і навіть.. мама. Відкривши двері своєї хатинки, я побажала подивитись на інші душі. Краще б цього не було. Мені стало страшно.. Я бачу, як ці мертві душі корчать з себе живих людей, я бачу всі ці їх «потаємні бажання» і плачу… Плачу, тому що за всі ці віки, вони так і не зрозуміли… не зрозуміли, що вони - мертві. Я закриваю очі - хочу забути. Дивлюсь знову…Всюди один жах. Дай тільки людям волю, так вони дуріють і починають робити вже таке, що і в думках не поміщається, «бісяться із жиру»…Мені стало страшно від того, як незграбно і безкорисно користуються волею ці душі. Кожен робив усе, що заманеться. Проте це вже зовсім не рай, це вже було пекло. Я хотіла закритися від них у своїх ілюзіях, не чути божевільний сміх, не відчувати смороду найдорожчих сигар та алкоголю, не бачити жорстокість.. І я побажала лише одне – стати піщинкою в морі…