Вiдходять друзi

Відходять друзі*

По вулиці моїй який сезон
лунають кроки – друзі то відходять.
Вони давно ідуть за горизонт,
удаль, пітьмі за вікнами в догоду.

Занедбані у друзів справи їх,
нема в домах ні музики, ні співу.
Дівчат Дега вже не лунає сміх,
вони лиш пір’я поправляють сиве.

Та все-таки, хай не розбудить страх
вас незахищених серед цієї ночі.
Як зрада таємниче, просто жах,
туманить, друзі, зараз ваші очі.

Самотносте, крутий характер твій!
Поблискуючи циркулем буремним,
ти замикаєш коло наших дій,
не слухаючись доводів даремних.

Так призови мене й нагороди!
Плеканець твій, обласканий тобою,
на грудях в тебе втішусь назавжди,
умиюсь хугою твоєю голубою.

У лісі дай навшпиньки стати цім,
на тім кінці сповільненого жесту
знайти листок в невидимій руці
й сирітство відчувати, як блаженство.

Дай тишину бібліотек своїх,
концертів строгих неповторні перли,
і, мудрий, я забуду усіх тих,
що ще живі, і навіть тих, що вмерли.

І я пізнаю мудрість і печаль,
таємний смисл повідають предмети.
Природа, прихилившись до плеча,
мені довірить тайни і секрети.

І ось тоді, із темноти і сліз,
невігластва розгледжу підлу змову –
обличчя друзів й сотні добрих рис
мелькнуть й розчиняться у часі знову…

11.04.2017

* Переспів твору Бели Ахмадуліної „ По улице моей который год…“

Бела Ахмадуліна

По улице моей который год
звучат шаги - мои друзья уходят.
Друзей моих медлительный уход
той темноте за окнами угоден.

Запущены моих друзей дела,
нет в их домах ни музыки, ни пенья,
и лишь, как прежде, девочки Дега
голубенькие оправляют перья.

Ну что ж, ну что ж, да не разбудит страх
вас, беззащитных, среди этой ночи.
К предательству таинственная страсть,
друзья мои, туманит ваши очи.

О одиночество, как твой характер крут!
Посверкивая циркулем железным,
как холодно ты замыкаешь круг,
не внемля увереньям бесполезным.

Так призови меня и награди!
Твой баловень, обласканный тобою,
утешусь, прислонясь к твоей груди,
умоюсь твоей стужей голубою.

Дай стать на цыпочки в твоём лесу,
на том конце замедленного жеста
найти листву, и поднести к лицу,
и ощутить сиротство, как блаженство.

Даруй мне тишь твоих библиотек,
твоих концертов строгие мотивы,
и - мудрая - я позабуду тех,
кто умерли или доселе живы.

И я познаю мудрость и печаль,
свой тайный смысл доверят мне предметы.
Природа, прислонясь к моим плечам,
объявит свои детские секреты.

И вот тогда - из слёз, из темноты,
из бедного невежества былого
друзей моих прекрасные черты
появятся и растворятся снова.
1959