Грабiжнику

Хотіла б спитати відкрито, без спесі,
Крізь гори обдурених тихих гробів:
Хто жере ананаси за мою пенсію –
Чи солодко їсться тобі?
А ще б у «знаті» хотілося б знати
(Хоч відмахом брезгливим пещеної руки):
Чи не псує апетиту  у  мене віднятий
Мій останній шматок гіркий?
Чи не сняться тобі вночі муки совісті?
Чи не встає із посмішкою  убитих тобою  тьма?
Боїшся? Боїшся! Кричиш. І не соромно
У немічних пенсії віднімать?
Коли пересичено обростають салом
Жопа твоя і живіт –
Ми не твої раби і не твої васали,
Та через тебе від голоду ледве живі!
Так. Ми не раби твої і не твої васали.
Нам Батько – Бог, а Батьківщина – мати.
Ми на Україну чесно життя відпрацювали.
І ти не маєш права зароблене не віддавати!
Забрав останнє і париш мізки,
Грабіжник хитрий, ненаситний, пустий!
Народ мій нещасний обгриз до кістки.
Бо я – українка. А вбивця – ти!
І коли на Страшному Суді питатимуть:
 -- Хто взяв у другого? – Гляди ж, одзовись!
Бо ТАМ усе знають. Хоч я мовчатиму.
Забрав мою пенсію? – Подавись!