Оксана Забужко. Отшелестишь дождями...

                ***
Отшелестишь дождями за ворота,
Сквозь щель асфальта вырастет трава -
И будут снова - вечная работа -
Светиться между губ они - слова.

Растаешь в дымных сумерках вокзала -
Но и осядет в памяти, на дне,
Лицо той женщины (любила и прощала)
И занавеси белый птах в окне,

И тишина - как в мягких рукавичках,
В плену плюща - уютный тот балкон...
Что - отболит. Что - отойдёт в привычку.
(И молодость - стекло под каблуком!).

Но через гоны лет, на повороте,
Молить у доли будешь лишь одно:
Дождём на цыпочках войти в её ворота
И - шёпотом - поплакать в то окно.

                ***
Відлопотиш дощами за ворота,
В щілинах бруку виросте трава -
А потім будуть знову в мушлі рота
Між скойок губ світитися слова.

Розтанеш в димній сутіні вокзалу -
Але осяде в пам"яті, на дні,
Обличчя жінки, що тебе кохала,
І білий птах фіранки у вікні,

І тищина в ласкавих рукавичках,
І у плющі заплутаний балкон...
Щось - одщемить. Щось - охолоне в звичку.
(Бо й молодість - як скло під каблуком!)

Та через гони літ, на повороті,
Благатимеш у долі лиш одно:
Дощем навшпиньках увійти в ворота
І - пошепки - поплакати в вікно...