Тарас Федюк. Элегия

Упала волчья ночь на снег овечий.
На всякий случай в темень брешут псы.
Руно волшебное накину я на плечи,
На капельки согревшейся росы.

И нету света. Свечка. Так бывает.
Ведь ветхи провода. И им далёкий шлях.
Огонь в печи казачью напевает,
Дымы на спутниках висят и облаках.

После дорог и станций окаянных
Приют такой - нечасто на веку.
Две пары лыж чернеют деревянных
В таком же деревянном уголку.

Подай же ужин. И немного чаю,
В котором - ночь, черна, черна, густа...

Сидим - огню тихонько подпеваем,
Пока не обожжём себе уста...

                Елегія

Упала вовча ніч на сніг овечий.
Навпомацки у темінь брешуть пси.
Накину золоте руно на плечі
Край крапельки гарячої роси.

Немає світла. Свічка. Це буває.
Дроти старі. І їм далекий шлях.
Вогонь в печі козацької співає,
Дим на супутниках висить  і на зірках.

Після шляхів і станцій окаянних
Цей затишок - єдиний на віку.
Дві пари лиж чорніють дерев"яних
У чорнім дерев"яному кутку.

Вечерю принеси. І трохи чаю,
В якому - чорна ніч і гіркота...

А там - вогню тихенько підспіваєм,
Якщо не обпечем собі вуста...