Спокiйнi очi самоти.
То квiти доброти.
Неба синього блакить не спить.
Зоря лунає мiж тих хмар...
Омана, жар ,
Рожевi мрii.
Немає дii,
Театр зник
Давно...
Та щастя -
Мить,
I не болить...
Кудись зникає потойбiчча .
Хто його знає...
Мить минає,
Летить у забуття,
Та, знов на крилах ворона
Злiтає...
Той вiтер надихає...
Все здолає той ,
Хто бачить
Веселий погляд долi,
Та мимоволi радiє цьому
Щастю бути,
Дихати дощєм.
Вкривати свiт плащєм iз квiтiв...
Немає iнших свiтiв...
Де було б легко так...
Душа то сутнiсть вищого.
Матерii , думки буття.
Життя таке мiнливе.
Примхи, вимоги , забаганки .
Одне й теж саме.
Пусте.
А що той келих наповнює.
Може Сонце , чи Земля.
Повiтря звуки,
Як холоднi руки каяття.
Кудись пливуть у забуття.
Чи може.
Чекають Сонця.
Людського тепла.
Тиша, як вода...
Зникає мов тумана чарiвнi рiки.
То диво лiки.
Наснага лiта,
Мiсячна розрада.
Очi самоти
© Copyright: Максим Чинкалов, 2017
Свидетельство о публикации №117033004245
Свидетельство о публикации №117033004245
Рецензии