Мати зозулi

 Ой піду я, молодая, понад гіроньками,
Та розпущу чорні кудрі понад брівоньками.
Нехай мої чорні кудрі вітер має,
Нехай мене, молодої, ніхто не займає.
Хоть займає, не займає — нехай не цілує...

                (Древня легенда)


Що може бути сильніше молитви матері? Що може бути страшніше прокляття матері?..

 
***
У степу широкому, де ковил-трава
Розпустила сиві коси до морских глибин.
Таємниця дрівняя, там іще жива,
Де віки плете стародавній млин...


Жив собі на хуторі, тут старий козак,
Жінку мав і донечку, що як маків цвіт...
Рушники вже вишивали, вірний, добрий знак,
Що свати готуються нанести візит.


Та навчала мати лагідну Орисю,
Не дивись на вроду, слухай, як у кишені
Задзвенять дукати в легеня Петруся.
То є щастя, мила,  роки позолочені!

Але Доля — Долюшка... в кожного свій шлях...
Закохалась дівчина у козацькі очі...
У Каптура вдалого, швидкого як птах,
Не доспала дівонька, молодецькі ночі...

Та дізналася Одарка таємниці тiнь,
І кричала, і лякала, та намистом купувала.
"Господарство  в нього  гарне, чи вуса, чи кiнь"?
А дівчина лиш ридала,  слізьми  щоки обпікала..

Все марнiла   у  печалi
I дивилась в дальнi-далi…

Літнім днем  прекрасним зник і слід Орисі,
Хтось побачив, як втопилась діва безталанна,
Розплескалася  зелена  мряка у волоссі.
Iнші же говорили, у  полоні в  пана…


Злилася  Одарка-вiдьма, знала яке лихо…
Тишком-нишком, чорним птахом,
Доньці славну Долюшку  назавжди згубило,
Сивою ганьбою хустку  їй укрило.


Повернулась  восени милая Орися,
Хлібом-сіллю батько доньку пригощав...
I новини слухав про  її  полісся,
Та щасливий зятя міцно обіймав.

Солнце небом гарно дуже миловалось…
У Нечiпра старого серденько всміхалось…

***

Прокляла Одарка лагідну Орисю,
Погубила мати донечку свою...
А вовки по степу пролетіли риссю,
Зруйнувала відьма молоду сім'ю...

Будь же ти зозулею, прокричала в злобі,
Зойкнути не встигла ясна - молодиця...
Опинилась птахою на столітнім дубi,
З сивими крилами -  дiва білолиця…

А козак нещасний, у цю мить прокляту,
Назавжди з життям, i з долею простився…
Обпекло опівдні сонце в гаю руту,
Ой, на горе, люди, з відьмою зріднився...


Ніколи Орися правду не пізнає...
І тому вона Каптура все шукає,
Ви не чули, люди, як вона співає?
То зозуля лагiдна Долю закликає!

Кайся, кайся, мати, чи зможеш тепер спати?

____________________________________________
Написано за мотивами народної легенди Полтавської області "Зозулина туга". Записано у с. Більськ Котелевського району від Вилупко М. І. 2009 року.