Троянда

В окультуреній підземці
Він в руці    тримав дві гривні.
Розпікав цей cкарб все серце…
Розтирав він руки зимні.
Ледь наважився на спробу:
«Жінці хочу подарунок…,
Хай би квіточка тендітна
Заглушила болю трунок…,
Бо важка рука хвороби
Мучить душу, губить тіло...»
Простягнув дідусь дві гривні
Й глянув в очі дуже сміло…
Але, раптом… – так брутально,
Так принизливо... до болю!…
Продавець йому нахально:
«Так коштують палки голі!»
Обізвала, обплювала,
Старцем і бомжем назвала.
Раптом…!!! Люди справді дивні…
Простягла бутон за гривні.
Не рука, душа дрижала…
Зламану троянду брала…
Він притис її до серця…
«Надю, ти пробач, не сердся,
Що в таке жіноче свято
Маю гривнів небагато.»
По щоках сповзали сльози,
Біль пекучий ранив серце…
«Всеодно для тебе – р о з а…
Лиш пробач мене, не сердся…
Я хотів би іншу долю
Й Україні більшу волю…
Сиплють тут пісок у очі, –
Кажуть – гола справедливість.
Як на мене, моя люба, –
Це брехня, це підлість й хтивість…»
Раптом стильний чоловік
Продавця ввігнав у сором.
Заплатив за всі троянди
Й простягнув дідусю скоро.
Він сказав: «Неси Надії
І хай Бог благословить
Ту любов, що ти лелієш,
Я ж, – дарую щастя мить…»
Він закрив рукою очі…
«Так, любов. Душа щемить…»
Що сказати цим я хочу?
Не моє, а все ж – болить!
Ах! Кохання! Дивна сило!
Чудо! Що тут і казати.
Двох людей благословило.
А могло б... і світ обняти.

© Copyright: Кравчук Світлана Миколаївна, 2005