Та це лиш - сон

Він цілу ніч сидів біля мене. Він такий великий, майже по пояс. Він не лащився, просто дивився у очі. Великий вовк і великий друг. А потім, як стало світати, він ступив у повітря і полетів. Дивно усе це. Навіть будучи поряд, він залишався спірітом, духом вітру і безграничної свободи.

Вже сходив сніг, ішли вовки,
Кудись ішли, подалі звідси,
Чи то — ножі, чи то — клики,
Ховав туман під занавіси.

Усі мовчали, як один,
А що казати, йшли із дому,
Не буде більше в них родин,
Усі смертельну чули втому.

Вони були хоробрі вої,
Останнім ділом була месть.
Не шкодували вони крові,
Був бій за правду і за честь.

І каже старший, — дуже треба
Знайти печеру у скалі,
Поки ще ніч, і темне небо,
Там — відпочинок для душі.

Він білий вовк, один на зграю,
Один на тисячі вовків,
Йому відкрили шлях безкраю,
І до загублених віків.

І він прийшов, крізь двісті років,
Він духом сивим повернувсь,
Було усе, шукав він спокій,
І тихе місце, де б згорнувсь.

Одним стрибком крізь купу років,
Одним стрибком і ліг до ніг,
Напевно звали тебе Рокі.
Це — я, чи — вовк, чи — білий сніг?

Кладу я руку на загривок, —
Яка ж тверда у тебе шерсть…
Та це, лише сон, його уривок,
Де час змагається за честь.