Про самокопання i пам ять

У кожного з нас рано чи пізно наступає бажання (чи то необхідність) поритись у своїй пам’яті. Метафорично я це бачу так : береш гострий ножик і починаєш колупати, діставати з цієї бездонної субстанції уривки фраз, діалогів, переписок, повідомлень, дістаєш звідти якісь картинки, ситуації, все, що можеш і не можеш згадати достеменно. Потім приходить черга старих фотографій. Гортаєш їх безкінечно у комп’ютері, а, може, навіть тримаєш у руках альбом з фотографіями 15-річної давності, дивишся на посмішки, на людей поруч із собою, дивуєшся тому, наскільки іншим ти був тоді, рік, два, пять років тому. Tебе вражає та величезна відстань, яка розділяє тепер тебе і людей із фотографій. Від таких спогадів виникають досить змішані емоції: можливо, сум за старими друзями і моментами, бо ,може, ви вже посварились і не спілкуєтесь, може, розстались і залишились ворогами, а може, просто живете у різних частинах земної кулі. Пам’ять - це така неоднозначна річ. З одного боку, саме пам’ять і досвід робить з нас особистість, бо хто є людина без пам’яті? Ким далі буде людина, яка прокинеться зранку і забуде своє ім’я? Що робити старшим людям із склерозом чи синдромом Альцгеймера? Це все питання без відповіді. Ну а я хочу навести цитату, яка для дещо пояснює: «Идиотское дело - любить свою память. С ней в обнимку не сесть, ей письмо не отправить» (С). І справді, коли займаєшся обмусоленням своїх спогадів і впадаєш у дивну ностальжі, починається певне тормозіння. А ще ніхто не відміняв закон підлості: дуже важко згадати те, що хочеш згадати і так складно забути те, що дуже добре врізалось у пам’ять.

А зараз розкажу про інший вектор самокопання.
Уявіть ситуацію: одного похмурого ранку ви прокидаєтесь. Можливо, з похміллям, а, може, і ні. Може, просто на годиннику сьома ранку і ви збираєтесь на свою ненависну роботу. Може, ви навіть дивитесь на людину, яка спить поруч із вами, і розумієте, що нічого не відчуваєте до неї. Вас об’єднує тільки ось це старе скрипуче спільне ліжко. Отже, такого прекрасного ранку ви раптом усвідомлюєте, що котитесь у нікуди, що у вашому житті немає абсолютно нічого, чим би ви дорожили по-справжному, нічого, що б заставляло вас посміхатись, нікого, з ким би хотілось просто поговорити. Самотність хмуро падає дощем. Ви не можете «подивитись у завтрішній день», як казав Кличко, бо там так само порожньо. Ось у цей момент точно настає потреба відправитись у захопливу подорож на машині часу у минуле, щоб відшукати оту точку відліку, з моменту якої все пішло навскіс. Віднайти свою стару систему координат, яка зламалась та спробувати все змінити. (Або ж чесно собі признатись, що правильного плану дій у тебе ніколи і не було).

Нещодавно в мене було цілих два дні для нічогонеробіння. Я захворіла і проводила час у компютері. Вдалось розгребти гігабайти спогадів, приємних і не дуже, переслухати музику 5-річної давності, а також прийшлось дуже багато думати. Ось цей процес - думати - дуже мені заважав у свій час у театрі. «Юля, ти надто багато думаєш! Перестань! Просто відпусти і імпровізуй!». Але в мене не виходило, ясне діло. Аналіз себе, всього і всіх був та є моїм певним недоліком, бо треба ж інколи давати мозку перезагрузитись. Ці два дні були якимись особливо емоційно складними. Я чітко зрозуміла, що жити треба так, щоби більше працювати, спілкуватись, писати, плавати, гуляти, сміятись, а менше думати. Насправді, це колупання у спогадах нікому вже тепер не потрібне, постійні оглядання назад сповільнюють наш сьогоднішній рух і прогрес. Жалість за старими стосунками, за школою чи університетом, за безтурботним життям чи дитинством дійсно беззмістовна. Краще бери в зуби свій список справ на тиждень і крокуй до нових звершень. Викинь з графіка сльози і ниття за людьми, яким ти вже сто років як непотрібний. Перестань шукати втрачений час, як це робив Пруст упродовж семи томів свого роману-епопеї, бо ніхто не дасть літературну премію за наші намагання. Ще особисто для мене важливо НЕ читати екзистенціалістів, бо, як правило, добром це не закінчується. Камю, Сартр, Беккет, а особливо Кафка несуть достатньо багато безвиході, самотності, депресії і риторичних питань, про які ми починаєм забагато ДУМАТИ. У літературу не варто заглиблюватись, бо легко захлинутись. Давайте більше працювати, творити і гуляти на свіжому повітрі. Весна ж надворі!

14.03.17