Невже це я,- самотня і бліда,
У відзеркаленні планети,
Сумна, і наче вся земна біда
Мене спіймала у тенети.
Зів'яли шкіри пелюстки,
І простяглися руки-віти,
І всі вже стоптані стежки,
І відцвіли останні квіти.
А під очима залишки роси,
Як знак, що море зубожіло,
Останнє золото коси
Вже сріблом сірим посивіло.
І на вустах лежить печать,
Несказане, незраджене, невбите,
Тепер дано їм лиш мовчать,
Про те життя, що вже прожите.
І я дивлюсь на себе у воді,
Все далі човен відпливає,
Я ще жива, я тут, я на землі,
І я ціную те, що маю.
Нехай, колись і я піду,
Я втечу долі не планую,
На щастя може, на біду,
Я відчуваю все, і чую.
Невже це я,-щаслива і жива,
В обіймах Всесвіту і долі,
Я буду, є і я була
Я граю всі можливі ролі!
Кіра Зубаль
13.03.17
Невже це я
© Copyright: Кира Зубаль, 2017
Свидетельство о публикации №117031301002
Свидетельство о публикации №117031301002
Рецензии