Я з сумом оглядаю тихий став,
Я й у душі боюсь собі признатись,
Що, може, більш вони не прилетять,
Що, може, лихо їм в чужині сталось.
Не йде весна без їхніх білих крил,
Десь заблукала без тепла, без пісні,
Осиротілий став геть посивів,
Немає із земель далеких звісті.
Чому ж, лебедики, коли у вирій ви
Над хатою так низько пролітали,
Не кинули по пір»ячку мені,
Щоб мала крила, щоб вас відшукала?
Без вас весна – і, ніби, не весна,
Без вас і синя даль мені не мила.
Чи скресне лід, чи потече вода,
Коли не вдарять у литаври сонця крила?
Мовчить тривожно посивілий став,
В чеканні верби мовчазні застигли
Лиш вітер в очеретах простогнав:
«Вертайтеся…» - та й стих в рудому листі.
Ви бачитеся в кожнім сні мені,
А я боюсь душі своїй признатись,
Що десь ви згинули у почорнілій млі,
Що, може, лихо на чужині сталось.
Ольга Соколовська ©
Лебед1
© Copyright: Ольга Соколовская 4, 2017
Свидетельство о публикации №117030409870
Свидетельство о публикации №117030409870
Рецензии