Кличе сонце

Коли поля задИхають туманом
На повні груди у весняні дні,
Захочеться прокинутися рано
Усім-усім, а перш за все - мені.

На двір! На двір! - У грудях вже лоскоче
Так радісно аж на межі плачУ.
Забувши про страхи-тривоги ночі,
Лечу, колеги-ластівки, лечу!

А той, хто заважатиме - падлюка.
Таке вишукує лиш ворогів,
Бо в нього крил нема, є лапи-руки...
Він, придивись, не вдався в нас - богІв.

Таких ми ще у дитсадочках били
За їхню підлість і тваринну злість.
А вони виросли, набрались сили,
Зібравшись в одне місце з різних місць.

І хай би вже! Нехай собі, нещасні...
Чи нас обходить чорних душ печаль?
Ми вищі цього, ми чудові, класні!
Немає ненависті в нас, є жаль.

Нас кличе сонце, певно час летіти.
І ми б уже! Але... (Оте "але"!)
Чому самі? Де наші ділись діти?
Обплутало їх терновиння зле.

Щоб видертися - обривають крила
Недорозвинені й такі малі...
Двом-трьом вдається, тисячІ ж безсило
Здаються й пішки ходять по землі.

Лише, коли весна от-от настане,
Затисне горло й серце клятий щем
І тягне якась сила в поле рано
Здійняти руки й бігти "журавлем"...

-----------------------------------------------
Малюнок з Інтернету, "Олл інклюзів",
художник - Анастасія Кузнєцова-Руф