378. Василь Стус. И был насаженный покорный лес...

И был насаженный покорный лес,
и ночь была, в которой, как лунатик,
я долго брел, ногами зацепляя
надрубы свежие.
                Тем лучше смерть,
подумалось, - зимою, под наркозом,
что долгие укоротит пути.
Под снегом лапчатые ветки гнулись
безропотно. Ни дуновенья ветра,
только мороз трещал, как пулемет,
аж сосны содрогались в мертвом сне.
И я прибрел к покрытой снегом лавке,
что потянулася за мною. Вот,
садись. Ведь грех – покой такого леса
будить шагами. Так что сядь. И спи.
Тот сон был, как стекло окна ночного,
от льда окаменелое. И плыл
наш черный челн по горячим водам
с кровавыми ожогами на днище.
И то был сон! Будто пекельный вар
мне прочил самого себя в друзья
и обещал во мрак утаемнить,
средь слоя душ, спресованных давно.
Я дал согласье./ Я согласился.



Був  культивований покірний ліс
і ніч  була , якою, мов сновида,
я довго брів, чіпляючись ногами
за свіжі надруби.
                Найкраща смерть,
подумалося, — взимку, під наркозом,
що довгі прикорочує путі.
Лапате віття гнулося під снігом,
не нарікаючи. Бо вітру не було,
лише тріщав мороз, мов з кулемету,
аж сосни совгались у мертвім сні.
І я набрів припалу снігом лаву,
що потягнулася за мною. Ось,
сідай. Бо гріх — оцього лісу спокій
будити кроками. Сідай. І спи.
І то був сон, як шкло нічної шиби,
все кригою муроване. І плив
наш чорний човен по гарячих водах
з кривавими підпалами на днищі.
І то був сон! Немов пекельний вар
мені пропонував себе у друзі
і обіцяв у смерк утаємничити,
у шар спресованих віддавна душ.
І дав я згоду.