На галявинi украiнського поетичного лiсу

На галявині українського поетичного лісу

Мене тішить неймовірний натовп людей, котрі прагнуть увійти в будівлю під назвою Поезія. Здогадуюсь, що могутнім поштовхом для такої масовості в Україні стали два основні чинники: незалежність нашої держави (хай навіть ілюзорна з огляду на шалений тиск рашизму) і поголовна комп’ютеризація суспільства.
Колись про Рим писали: «Місця наші до того переповнені безсмертними, що легше тут на бога натрапити, ніж на просту людину». Та воно й зрозуміло: давньоримська літературна спадщина й сьогодні, через два тисячоліття, вражає справді безсмертними творами Катулла, Вергілія, Ювенала, Горація, Овідія, Марціала, Петронія… Їх можна називати богами літературного Олімпу.
Український поетичний Олімп має значно меншу історію, але все ж можемо з гордістю назвати Івана Котляревського і Тараса Шевченка, Лесю Українку і Івана Франка, Максима Рильського і Павла Тичину, Миколу Зерова і Володимира Сосюру,  Миколу Бажана і Андрія Малишка, Ліну Костенко і Богдана-Ігора Антонича, Олену Телігу і Василя Симоненка, Дмитра Павличка і Бориса  Олійника, Миколу Вінграновського і Володимира Морданя, Івана Драча і Леоніда Горлача, Павла Глазового і Миколу Сома.
Серед поетів у всьому світі не дуже багато таких, котрі прожили довге й щасливе життя. Серед українських поетів – ще менше. І за часів царизму, і в радянській імперії, і в нинішній Російській бути українським поетом – значить піддавати себе постійній небезпеці. Доля великого Кобзаря – яскраве свідчення імперської ненависті до українського слова. Кожен поет обирав свій шлях: одні на догоду великоросам просто  припиняли поетичну творчість, інші вдавалися до конформізму, писали вірнопідданські твори, славили царів та генеральних секретарів, йшли всупереч совісті, щоб услід за ганебними агітками написати й гідні речі, так би мовити, приспати всевидяче око цензури. Ну, а багато справжніх українських поетів-патріотів свідомо обирали Голгофу…
 Микола Зеров, Марко Вороний, Валер'ян Підмогильний, Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий – це українські літератори Розстріляного відродження… Перерахувати їх усіх неможливо, адже близько 200 українських літераторів стали жертвами сталінських репресій…Дикі, абсурдні звинувачення проти «ворогів народу» вражають неймовірною тупістю більшовицької влади: той – «агент Німеччини», той – «керівник терористичної організації», той «працює на японську розвідку»!.. Через багато років їх реабілітували за відсутністю складу злочину… 
Кілька наших поетів, письменників, літературних критиків, драматургів, перекладачів, які дізналися про повальні арешти української інтелігенціі, не бажаючи опинитись в катівнях і стати жертвами енкаведистів, покінчили життя самогубством. Декому вдалося, рятуючись від терору, виїхати за кордон.
Навіть страшно уявити собі ту жорстокість, з якою більшовики нищили українську інтелігенцію. Наприклад, міністра освіти Української народної республіки Антона Крушельницького і всю його велику сім’ю розстріляли або згноїли в таборах. Радянській владі в Україні потрібні були не інтелектуали, а покірні, слухняні «хахли»…   
У наші дні багато справді талановитих поетів, чиї імена завжди на слуху: Юрій Андрухович,  Сергій Жадан, Ганна Чубач,  Іван Андрусяк, Василь Голобородько, Ігор Павлюк, Оксана Забужко, Василь Герасимюк, Ігор Калинець, Юрій Іздрик, Віктор Неборак, Костянтин Москалець, Іван Малкович, Мар’яна Савка та інші. 
Але є й такі, хто незаслужено перебуває в тіні, хоча за своїми поетичними здобутками вже давно міг би входити до літературної еліти. Досить лише почитати збірку Олега Гончаренка «Проти пам’яті», щоб збагнути масштаб його таланту. Вражає його ясновидіння!
А скільки їх ще буде, – «кончаків»?!
Гудітимуть дороги од підків.
Землі не буде – буде фронт і тил.
На попелищі плакатиме мати.
І друзів сумно будемо ховати.
Знов край могил поникне край могил…
Цього вірша поет написав у 1986 році, ніби відчував, що в 2014-му на нашу святу землю прийде рашистська сарана, і чоботи «кончаків» ХХІ століття топтатимуть колишнє Дике Поле. Одна лише невідповідність: дороги на Донбасі гудуть не від підків, а від «градів», танків, бетеерів, бойових машин піхоти, від самохідних артилерійських установок. Поет давним-давно зумів побачити нинішню Російсько-українську війну, він в 2008 році з гнівом розвінчував сепаратизм тих запроданців, яким не шкода було віддати чужинцям і Крим, і Донбас, подарувати Галичину, Буковину, Слобожанщину, Закарпаття, розтринькати Україну!
Лірику цього віртуоза поезії не сплутаєш ні з ким.
Поруч з Олегом  Гончаренком – теж скромна, але така обдарована, така талановита Наталя Музика! Її збірочка «Монологи забутих декорацій»  – то наочний посібник для тих, хто хоче оволодіти таким поетичним даром, як образність. Напрочуд красиві метафори, несподівано влучні й дотепні порівняння, неперевершена спостережливість поетеси роблять дива зі словом:
Чорний час на колінах останніх бажань,
Хижий ворон над тілом сумного причастя.
Де затупленим лезом тисне сповідь ножа,
День гаптує вінок з гербарійного рясту.
Янгел гоїть солоний від крові одчай…
Білим мармуром зблисне байдужості гетто.
Йде до Каїна в гості знебарвлений Кай,
У молитвах за світ захлинається Герда…
Ця поезія підносить людський дух, робить читача шляхетним, гордим, вільним, кличе до естетичної нірвани. 
Поетичний спосіб світосприйняття радикально відрізняється від того, як пересічна людина усвідомлює ту інформацію, яку їй доносять всілякі рецептори зору, слуху, смаку, нюху. Скажімо, неймовірно поетична проза Костянтина Паустовського просякнута запахами трав, моря, степу, куряви і навіть… змоклого від дощу паркану. Здавалося б, чим може пахнути паркан? Але від цієї «підказки» майстра слова я пригадав, що й справді особисто відчував цей незрозумілий (і, можливо, саме тому непомітний) запах!..
У Володимира Морданя є казково красивий вірш, в якому особливо запам’яталися такі слова:
…Де жовті зорі шелестять,
Де журавлі кричать, кричать,
Де стиглі яблука летять
І в серце попадають.
Середньостатистична людина бачить, як стиглі яблука падають. А у поета вони летять! Та ще й в серце попадають!.. Незабутній чарівник слова Володимир Мордань!.. 
А ось як бачить ранок поет від бога Олег Гончаренко:
Між небокраїв, здивованих, сонних,
В нивах високих пливуть явори.
Теплим промінням розніжений сонях,
Мов цуценя, лиже в лиця вітри.

Будь благословенна ця дивовижна здатність Поета побачити в звичайному соняху цуценя, котре лиже в лиця вітри!..

ПоезіЇ, як і коханню, «все возрасты покорны». Та все ж переважна більшість людства починає віршувати в юному віці, ще в підліткову пору, коли хлопчики починають задивлятися на дівчат, а ті на уроках у класі пишуть під партами записки на інтимні теми.
Колись один редактор запитав юного  літератора-початківця:
- Мабуть, вірші приніс?
- Ні, нарис.
- Нарис – це добре. Давай сюди. А то завалили редакцію віршами!.. А втім, не варто дивуватися, вірші в твоєму, хлопче, віці – прояв не стільки літературний, скільки фізіологічний…
Отже, в юному віці схильність до поетизації – явище масове. Цілком зрозуміло, що та «епідемія» віршування, про яку ми тут розпочали розмову, ще не означає наявність передумов для народження надто великого числа видатних талантів. Та хай собі буде їх якнайбільше! Гарного вина не буває забагато.
Ми тут не намагалися зануритися в літературні хащі, сказати все про величезний ліс під назвою Поезія. Ми не ставили собі за мету осягнути ці поетичні нетрі. Але навіть поверховий огляд невеличкої галявини дає змогу переконатись, що у нас, по-перше, є багато  гарних, видатних і навіть великих,поетів, а по-друге, із тієї величезної громади, котра тільки-но пробує свої здібності в поезії, вже виросла надійна зміна корифеям, які пішли у вічність. 
2017               
                © Олег КРАВЧЕНКО
2017 рік.