Владимир Сосюра Вступление к поэме Мазепа

Владимир Сосюра «Вступление к поэме «МАЗЕПА»
(перевод Владимира Туленко)

Вокруг нас радостей так мало!
Какой же к чёрту есть прогресс,
Когда мы крылья обломали
В полёте к звёздам средь небес.

О гневе, муках и напасти
Я пропою. Несчастны мы,
Когда лакеи все при власти,
Рабы немы!

Когда расходятся с делами
В остервенении слова…
Разбей же голову о камень
Ты, Украина, ведь вдова!

Как и когда-то, ты всё также
Не родила добра плодов.
Жить не умела, можешь даже
Уйти без слов!

Я гневно по земле блуждаю,
В родном краю чужим стал я.
Пожар глаза мне опекает,
Ведь то трагедия твоя!
 
Слепой, обманутой, забитой
Тебе оправится от ран?
Москве и Жече Посполитой
Подбросил под ноги Богдан,

Потом хотел тебе Мазепа
Душевного отдать тепла.
Ты предала, ушла сквозь степи
Рабынею в гарем Петра.

Не ужас ли?! Беда с тобою,
Ты безоружна в эти дни.
Всего лишь парочка героев,
А далее – глупцы одни.

У остальных – ума лишь кроха,
В дерьме привыкли они жить.
Коль мог, сумел хотя б немного
Тебя я Нэнька, воскресить?

Твой путь и каменист и труден,
Прекрасна ты, но всем на смех
Чужих детей рождать вновь будешь,
Быть перегноем в мыслях всех.

В твоей головушке – макуха.
Ну разве можешь жить сама?
Российско-польской потаскухой
Ты стала. Твой удел – тюрма!

Веди меня, пока не сгину!
Пусть я в отчаянии, пусть.
Люблю тебя лишь, Украина,
И пусть нахлынет снова грусть.

Я – сын, твой сын, что многократно
Шёл в бой смертельный за тебя.
Забывший Бога, лишь бы ладно
Всё было бы, тебя любя.

Я шёл кровавыми житами,
И вновь пойду, где гул и мгла…
Лишь одного хочу я, мама,
Чтоб ты счастливая была!


*****
Володимир СОСЮРА ВСТУП ДО ПОЕМИ “МАЗЕПА”

Навколо радости так мало!
Який у чорта днів бадьор,
коли ми крила поламали
у леті марному до зор.

І гнів, і муку неозору
співаю я в ці дні журби,
коли льокаї йдуть угору
й мовчать раби!

Коли розходяться з ділами
в розгоні страшному слова....
Розбий же голову об камінь,
моя Вкраїно, удова!

Як і колись, так і тепер ти
не спромоглась на гарний плід.
Не вміла жить, так хоч умерти
зумій як слід!

Ходою гнівною блукаю
в своїм краю чужинцем я.
Пожаром очі заливає
мені траґедія твоя.

Сліпій, обдуреній, забитій
невже не встать тобі від ран?
Москві та Жечі Посполитій
тебе шпурнув колись Богдан,

А потім хтів тобі Мазепа
від серця щирого добра...
Його ти зрадила і степом
пішла рабинею Петра.

Хіба ж не жах!? Своєї зброї
не маєш ти в ці скорбні дні.
У тебе так: два, три герої,
а решта - велетні дурні.

А решта - тільки безголів'я,
що на багно кричать: "Блакить!"
Якби ж я міг, якби зумів я
тебе, Вкраїно, воскресить!?

Твої шляхи - одчай і камінь,
така прекрасна, й мов на сміх
ти плодиш землю байстрюками,
багном і гноєм для чужих!...

У голові твоїй - макуха,
хіба ж ти можеш жить сама,
російсько-польська потаскухо,
малоросійськая тюрма!..

Веди ж, безумна, до загину
мене на розпач і на жуть!
Ах, я люблю тебе, Вкраїно,
І сам не знаю, що кажу!

Я ж - син, твій син, що йшов за тебе
на смерти реготи не раз,
той, що забув і Бога й небо,
аби тобі був світлий час.

Я йшов кривавими житами
і знов піду, де гул і мгла...
Лиш одного я хочу, мамо,
щоб ти щасливою була!

Літо 1927 року, м. Одеса