Бiль

Настала, синку, вже весна у нас,
додому повернулися лелеки.
Минають дні, та зупинився час,
бо ти від дому, рідний, так далеко.

Природа, зустрічає знов весну,
укрились раннім цвітом верболози.
Прокинулась вже річка віді сну,
все квітне, відгриміли перші грози.

Настала, синку, вже у нас весна,
в низинах густо стеляться тумани.
Але не гріє душу все ж вона,
зима навік укрила серце мами.

Мороз скував сердешну від тих пір,
коли на Сході залунали грози.
Як ти ступив в війни бездонний вир,
біль розриває груди й давлять сльози.

Як рано ти скінчив життєву путь,
не довелось прожити й три десятки.
Цього батькам ніколи не збагнуть
й не виправдать нізащо ці порядки…

Життя на самім старті відцвіло,
немов безжалісно зрубали ніжну квітку.
І бур‘яном враз поле поросло,
пожухло жито, як від спеки влітку.

Як тяжко рідних і близьких втрачати
дарма, тим більше з-за химер панів.
Народе, скільки можна ще мовчати
та хоронити доньок і синів?!

12.02.2017