Дайан Вакоскi. Iсторiя людства Ii документи

Іноді отрута –
прикраса наших життів/ або більше.
                Чорні маслянисті
по-французьки добре обжарені
кавові зерна, змелені і зварені,
що парують у чашці/ день усе ще без змарнованих і пустих
слів
у ньому,
густі вершки
плавають у напої,
пам'ять срібної турки та шовкової ковдри
деінде поза
цією бажаною отрутою,

гаряче з духовки
листкове тісто, прекрасний пергаментний
круасан,
пальці вкриті плівкою
жиру,
рафінована мука вищого ґатунку,
блаженство для ока та язика, наче
делікатно зім’яті листи
у череві,
крем, від якого б роздувся шлунок
африканських дітей/ ми еволюціонували достатньо
щоб переварити його,
ці отрути – ЧАСТУВАННЯ
щоб розпочати особливі ранки, нібито
я жінка
у пеньюарі
з «Sunday Morning»,
що наслухає биття гігантських крил,
птеродактиль,
великий поетичний рядок
на який я чекаю
з цими такими бажаними отрутами.

Наближається весна і я фантазую над пасхальними булочками,
усе від  цивілізації зібране
у тісті,
квасолі,
винних родзинках,
і папері, чорнилах,
які дозволяють нам ділитись
рецептами.

Стою у черзі у банку.
Бачу юну вагітну маму схилену над дворічним сином, що запихує до його стуленого рота цукерку. Вона шкіриться і киває наче  у шоу «Панч і Джуді». «Добре» - вона каже, коли дитя кривиться
і
пускає слину, нарешті ковтнувши шматок отруйного цукру. Вона
щасливо посміхається
до нас усіх
як ото ми стоїмо у черзі зі своїми платіжками. Якою хорошою вона собі здається, щойно примусивши дитину жадати
отрути. Іжі
що не насичує, і у цьому випадку, навіть не приносить
задоволення.

Як я ненавиділа фразу шкільної вчительки: «Можна зловити більше
мух
на мед, ніж укус». Так начебто усі ми збирались
читати «Пісню про себе» чи «Голосіння» *
величезному рою дратуючих мух.


* поеми Волта Вітмена та Аллєна Гінсберга

переклад з англійської Оліся Лапковського