Не забуду я рідне село за Дніпром,
Де луги простягались до хати.
Там стрічала мене материнським теплом
Як завжди , моя рідная мати.
Де лежало село - там тепер лиш вода,
Та шумлять на лугах верболози.
Тільки сосни шумлять, немов хочуть сказать:
„ Ти не плач, ти не плач - витри сльози.”
Вже немає села, тільки пам'ять одна,
Залишилась в душі моїй вічно.
І не стріне уже моя ненька мене,
Що було так для неї це звично.
І не стріне тепер моя ненька мене,
Не почую слова я привітні.
І не скаже Дніпро , тільки хвиля майне,
Що усі ми на світі не вічні.
Тепер черга моя зустрічати дітей,
Як колись зустрічала нас мати.
Скільки наші батьки не доспали ночей,
Аби діти вертались до хати.
Память
© Copyright: Матрёна Донченко -Дидок, 2017
Свидетельство о публикации №117020712292
Свидетельство о публикации №117020712292
Рецензии