Човники

Човники
(березневі спогади у лютому...)

Лютий. А я заглядаю у березневу синю даль.
І думки мої човниками пливуть, немов сухе листя
у струмочках талого снігу. Геть розхнюпився лютий.
Здавалося, усе відморозив зсередини й зовні.
Аж ні. Течуть його люті сльози, чи то від радості -чи від печалі,
чи вони справді люті - безпомічні, тому й злі.
Я не плачу. Я дивлюся у березень, у майбутнє.
А з березня спогад минулого махає гілочкою мімози -
маминих улюблених квітів.
Сумно і затишно стає. Затишо і сумно.
Ніколи тепер не буває так затишно, як тоді,
коли кожної весни в нашій оселі з являлися
ці пронизливо-жовті ароматні квіти. Мамині квіти.
Півжиття мого вже пройшло без неї...
Але ж я -це вона. Так відчуваю. Пробач мені, тату,
щось я успадкувала й від тебе, та я пагінець з її коріння.
З віком це відчувається сильніше. Усе найкраще в мені -вона.
Мама і до Бога завжди була ближче ніж я, хоча, на відміну від мене,
вважала себе невіруючою людиною. Вона помилялася.
Людині взагалі властиво помилятися щодо себе. Що вже казати про інше.
Інколи так хочеться до мами...
Тисне тягар відповідальності дорослого життя. Не скинути, але...
Бліде сонечко купається в калюжі, не по-зимовому жваво дзвенять струмочки.
Човники-думки пливуть з лютого в березень,
з минулого в майбутнє, наближають весну.