Петя Дубарова. Мое пекло

Петя Дубарова
МОЄ ПЕКЛО


Вгаваючи, світ поринає у сон.
Ніч все навкруги забирає в полон —
із буркотом сивим, немов бузувір,
з чернечим сумиром, без блискоту зір
в тераси спустилася, в мертвих очах
у неї зайнявся побожності спах.
Я бачу, як місяць підступний мигтів,
краєчком небесне шатро прохромив,
між реготу зір і яскравих мигтінь
сам вітер за чортом народжує тінь.
Скрізь щелепи тьма розтуляє. Й мені
так страшко. Моє перелякане «Ні»,
беззвучне й німотне, зненацька зника.
Аж молотом начебто боясть жаска
звиса наді мною...  Удари страшні.
І я захлинаюсь, кричу: «Ні, ні, ні».
Я чую: десь там, де пульсує земля,
там Дантове пекло врата розтуля.
Між чортових оргій, в киплячих котлах,
де все наокруг розпросторює страх,
я бачу себе в тому пеклі либонь
живою — й пече мене буйний вогонь.
Мотуззям з черви в’яжуть міцно мене.
Страшний і нестерпний цей біль чи мине...
Вуста закривавлені в зойку страшні,
і я захлинаюсь, кричу: «Ні, ні, ні».
Аж раптом я людський зобачила світ.
Без друзів і рідних жила стільки літ.
Я бачу, як туга волога мовчить
в очах, що на мене зорять у цю мить, —
нечутих, непрощених мною — усіх.
І десь там мій вірш позабутий між них.
В скривавленім роті зринає мій плач.
Мій вірше, мій судде всевладний, пробач.
Негідні з ним зводила ігри на гріх,
ще з ним фліртувала у глузах своїх.
В жахливому пеклі, між бруду й химер
він людям і світу відкритий тепер.
А потім щезає кудись. Я сама
збентежена. Стид мені в тіло притьма
вже цвяхи вбива. Тут жахливий амвон
черва тут, що труп обернула на трон,
і тілом гливким перед очі стряса,
стою я, жалкіша за битого пса.
.............................................
Отямилась — знову навкруг тишина,
в терасах стоїть на колінах вона,
ця ніч, що їй мертві холодні вуста
ворушить ледь чутно страшна німота.
Навколо жива розляглася пітьма.
Невже я намислила пекло сама?
У смерть я не вірю, я — світу дитя,
в шістнадцятирічне я вірю життя,
що в божому світі ведеться отак:
себе ощасливити здатен усяк,
і кожний кує свою долю — тому
я вірю дівочому щастю свому.
Та пекло, що здумала я наяву,
все ж матиму завжди, допоки живу —
те пекло — страшніше від нього нема —
то пекло сумління мого і ума.
Суддею вимогливим буду собі
лишень я сама. Тільки час далебі
по хвилі відлічує наше буття
і нам обіцяє по смерті життя,
не там, в потойбіччі, а тут повсякчас,
і в дітях, що роджені будуть від нас!

(переклад з болгарської - Любов Цай)

***

Петя Дубарова
Моят ад

Светът загрухтява, заспива смирен.
Нощта черно расо повлича към мен –
със сива скептичност на стар фанатик,
с монашеска кротост, без блясък, без вик
тя пада в тераси, с мъртвешки очи,
в които дълбока набожност мълчи.
И виждам луната – настръхнала, зла,
небето заспало как с гол връх закла,
сред бесния кикот на блудни звезди
сам вятърът сянка на дявол роди.
А мракът разтваря зловещо чене
над мене. И мойто треперещо «Не»
се губи, внезапно лишено от звук.
Страхът сгромолясва огромния чук
над моите слаби гърди, рамене,
задъхвам се, викам, крещя: «Не, не, не».
Аз чувам как долу – под нашия свят –
разтваря вратите си зъл Дантев ад.
И в черния ужас на врящи котли,
сред бесните оргии на дяволи зли,
за миг виждам себе си някъде там,
заръфана жива от огън и срам.
Въжета от червеи мойте ръце
завързват. Със синьо от болка лице
аз викам със кървави гръб, рамене
и страшно е мойто човешко: «Не, не!»
Пред мен оживява човешкият свят.
Живях без сестра, без приятел, без брат.
Аз виждам как влажна тъгата мълчи
във много към мен устремени очи –
на тези, които не чух, не простих.
И най-после моят забравен млад стих.
Набъбва на устните кървав мой вик
пред него – всевластния мощен съдник,
с когото измислях си скверни игри,
с когото нерядко флиртувах дори.
Сега, в този мръсен, бълбукащ в кал ад
той иде, дъхтящ на човек и на свят.
Но после изчезва. Напълно сама
аз страшно се гърча. В плътта ми срама
забива зловещо пирон след пирон
и червей, превърнал човешки труп в трон,
пихтиесто тяло във викот тресе
пред мене — по-жалка от сритано псе.
.................................................
Но в миг се опомням. Отварям очи.
В терасите пак на колене мълчи,
помръдва набожно мъртвешки уста
безплътна, безкръвна, мъртвешка нощта.
Под мене прошавва заспалия свят.
Нима аз измислих сама този ад?
Аз – тази,която не вярвам в смъртта,
но вярвам със свойте шестнайсет лета,
че всеки от бог по-успешно дори
сам хората прави щастливи, добри,
тъй както те правят го силен и млад.
Аз вярвам във своя момичешки свят.
Но този ад, който измислих сама,
ще пазя, ще имам, додето умра –
той – страшния мой, най-човешкия ад –
на моята съвест суровия свят.
Тогава съдникът на моя живот
ще бъда сама аз. А бавния ход
на дните, годините тук на света
отрежда ни светъл живот след смъртта,
но не в ад и рай, а във властния глас
и деня на децата, родени от нас!

31 август 1978 г., Тетевен