Елена Телига. Письмо

(перевод с украинского)

                Л. Мосендзу


Ты б удивлялся: дождь, поздняя ночь,
Мой свет горит и окна нараспашку.
И сердце вновь в огне, и мысли прочь,
И острая тоска даёт отмашку.

Холодный светлый пруд — есть твоя жизнь —
Без тёмных омутов, заливистых прибоев,
И как писать тебе письмо, скажи,
И быть с тобой правдивою собою?

Бог знает где горит твоя мечта,
В туманах томных твой холодный берег,
А нынче лишь — покой, зимы постав
И будней тебе кроткие шпалеры.

А дни мои бунтуют и кричат,
Зависимы от собственных законов
И давят в сердце жгучую печать,
И значат всё не серым, а пунцовым.

Бывают дни, что парень молодой
Вбегает быстро, в диком перегоне,
Чтоб целый мир, блестящий и хмельной,
Откуда-то стянуть в мои ладони.

В слезах-росинках жёлтый лепесток —
Вино лучисто на златистом лезвии
И льётся в сердце так хмельной поток:
Далёкий шум таинственных поэзий.

Бывает время: пламенят уста,
Дрожит души растерзанное плесо,
Посланье кто оставил на листах
И кличет, но где адрес — неизвестно...

Жизнь кружится на узком рубеже
Порывов новых, непонятных кликов
И предстают сторонними уже
Давно знакомые предметы, лики.

В блестящий миг, когда остатком сил
День разливает солнце очень тонко,
Рыжим конём за горизонт летит
Моя душа в пурпурной амазонке.

И мне тогда не разобрать самой,
Упала ль боль моя кровавой птицей,
Иль солнечный закат разлит на мостовой...
Тебе закат — лишь яркий свет зарницы!

Дежурят ночи — ясны и черны —
Не от огня иль темени бездонья,
Сверкают лишь воспоминанья, сны —
Удары все и все дары Господни.

И в паутине радужных цветов
Я горячо мечтаю утром ранним,
Чтоб Бог послал мне из своих даров
Смерть рьяную — не зимнее страданье.

Ибо средь пения мятежных дней,
Тотчас открыв таинственные двери,
Иду на зов дымящихся огней —
На наш суровый и прекрасный берег.

Когда ж сойду на каменистый верх
Сквозь воды тёмные, черты объяты жаром —
Пусть жизнь качнётся, покидая верфь,
Будто корабль что озарён пожаром.
 

 
Лист
                Л. Мосендзові

Ти б дивувався: дощ і пізня ніч,               
А в мене світло і вікно наростіж.
І знов думки, і серце у вогні,
І гостра туга у невпиннім зрості.

Твоє життя — холодний світлий став               
Без темних вирів і дзвінких прибоїв,
І як мені писать тобі листа
І бути в нім правдивою собою?

Далеко десь горить твоя мета,               
В тяжких туманах твій похмурий берег,
А поки — спокій, зимна самота
І сірих днів тобі покірний шерег.

А в мене дні бунтують і кричать,               
Підвладні власним, не чужим законам
І тиснуть в серце вогнену печать,
І значать все не сірим, а червоним.

Бувають дні — безжурні юнаки               
Вбігають швидко, в дикім перегоні,
Щоб цілий світ, блискучий і п’янкий,
Стягнути звідкісь у мої долоні.

На жовтій квітці декілька краплин —               
Ясне вино на золотавім лезі
І плине в серце найхмільніший плин:
Далекий шум незроджених поезій.

Буває час: палахкотять уста,               
Тремтить душі дзвінке роздерте плесо,
Немов хтось кинув залека листа
І кличе десь — без підпису й адреси…

Життя кружляє на вузькій межі               
Нових поривів, таємничих кличів
І видаються зайві і чужі
Давно знайомі речі і обличчя.

В осяйну ж мить, коли останком сил               
День розливає недопите сонце,
Рудим конем летить за небосхил
Моя душа в червоній амазонці.

І вже тоді сама не розберу,               
Чи то мій біль упав кривавим птахом,
Чи захід сонця заливає брук…
Для тебе ж захід — завжди тільки захід!

Чергують ночі — чорні і ясні —               
Не від вогню чи темряви безодні,
Лише від блиску спогадів і снів —
Усіх ударів і дарів Господніх.

І в павутинні перехресних барв               
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть — не зимне умирання.

Бо серед співу неспокійних днів,               
Повз таємничі і вабливі двері
Я йду на клич задимлених вогнів —
На наш похмурий і прекрасний берег.

Коли ж зійду на каменистий верх               
Крізь темні води й полум’яні межі —
Нехай життя хитнеться й відпливе,
Мов корабель у заграві пожежі.