Як довго часу ми цього чекали,
Всі діти повоєнної пори.
Яких по таборах гоняли,
Що виживем, самі не знали,
Після такої страшної війни.
А скільки нас не дожило до цього часу,
Лежать вони уже в сирій землі.
Як тяжко нам було - зокрема мамі,
Бо нас ростити їй прийшлось самій.
Проте ніколи не жалілась - НІ!
І жодного не віддала в приюти,
Хоча пропонували їй таке.
Усіх зростила, вивела у люди,
Хоча не маєм ми чинів,проте усюди-
По правді, честі, совісті жили.
І дай нам ,Боже, щастя в нашій долі,
Дай щастя людям на усій землі,
Щоб не зазнав ніхто такого лиха,
І діти щоб росли тільки на втіху,
Та в щасті, мирі й спокої жили.
Дети войны
© Copyright: Матрёна Донченко -Дидок, 2017
Свидетельство о публикации №117020403886
Свидетельство о публикации №117020403886
Рецензии