371. Василь Стус. Аллея длинная пустынна...

Аллея длинная пустынна,
Укутана прилежно в ночь.
Каштаны. Сотни белых свеч,
А загореться – непосильно.
И затень, сумрак торжества,
Рукой довольно потянуться,
Чтоб до крайсвета докоснуться,
До острой крыги расставаний.
Любимая – сирени куст
Под тягостью раздумья, тиши,
На расстоянье – еще ближе,
Чем та, что встретил на веку.
Молчит. Оскорблена.
Испугана. Новорожденна.
О трижды будь благословенна.
Ты остаешься. Мне ж – пора.
Куда? – и вздрогнул дымный куст.
Куда? – нахмурилась аллея.
О лучше с круч, нежли тебя мне
Терять. С днепровских лучше круч.
Дороги длинные, пустые,
Две черных колеи в огне
Плафонов. Каждая на сердце,
Как басаманы огневые.
Куда? О, лучше не пытай.
Свет за очи. На все четыре
Шальные ветра. Дальше веры,
Что встретимся еще. Прощай.
Там, где умершие проулки
Погробли, зрители немые,
Ты, словно выскользнув/выпорхнув из муки,
Рассыпалася дробью гулкой,
Подборами. Бегом , бегом -
Из всех огней  - не озираясь –
Прожогом. Полосы светанья
Кололи небо колуном.

Алея – довга і порожня,
старанно вгорнута у ніч.
Каштани. Сотні білих свіч,
а посвітитися – не можна.
І притінь, примерк торжества
і досить руку простягнути,
щоб за крайсвіту засягнути,
за гостру кригу розставань.
Кохана – ніби кущ бузку,
обтяжений з задуми й тиші,
і на розстанні – ще миліша
за ту, що стрілась на віку.
Мовчить. Ображена.
Застрашена. Зновародженна.
О тричі будь благословенна
лишатися. Мені ж – пора.
Куди? – здригнувся димний кущ.
Куди? – суремила алея.
О краще з круч, аніж тебе я
згублю. З дніпрових краще круч.
Дорога довга і порожня,
дві чорні колії в огні
плафонів. І на серці кожна,
як басамани вогняні.
Куди? О, краще не питай.
Світ за очі. На всі чотири
шалені вітри. Далі віри
що стрінемося. Прощавай.
І там, де вимерлі провулки
погробли свідками німими,
ти, ніби випорснула з муки,
розсипалася вся лункими
підборами. Бігом, бігом —
з усіх пожеж – без озирання —
прожогом! Пасмуги світання
кололи небо колуном.

Выражаю благодарность Катерине Палачовой за помощь в работе над переводом.