Петя Дубарова. Темнi вулицi, хмуро звиваючи тiло..

Петя Дубарова
Темні вулиці, хмуро звиваючи тіло...


Темні вулиці, хмуро звиваючи тіло,
десь на площі збігаються в узол затим.
Ніч цілісіньку б’ються вітри скаженіло
над голодним і змученим містом моїм.
 
І фонтанам сльозавим журби вистачає,
з болю й відчаю липа заклякла сумна,
десь за тисячі тижнів в далекому краї 
у долонях м’яких літо вже засина.

Там,  далеко, суботи блідаволілові,
знов блищить лунапарку яскравий неон,
і дерева край нього зелені й здорові
споряджають навколо зелений кордон.

Трьом сезонам рамена своєю рукою
розтрощу я безжально на скло льодяне,
не дозволю я часові гратись зі мною —
то вперед, то назад колихати мене.

В нурт червоний контрольних порину з нестями,
самотужки шукатиму берег ясний,
зчервонілими з холоду й болю руками
малюватиму літо між сніжних завій.

І, зберігши дівочі надії, я знаю:
втраплю в літа жаданого синій пожар —
там, де, наче вокзал, мене завжди чекає
мій неоновий, в сяйві вогнів, лунапарк.

(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Петя Дубарова
Тъмни улици мрачно снагите си вият


Тъмни улици мрачно снагите си вият
и се сплитат във възел — замръзнал площад.
Цяла нощ ветрове настървено се бият
върху синята плът на студения град.
 
Боси стълбове, голи чешми осълзени,
побеснели от болка и ужас липи.
А далече, зад хиляди златни недели
ляга лятото в нечии длани да спи.
 
А далече, зад съботи нежнолилави
блика пак лунапарк топлодъхав неон.
И дървета край него, зелени и здрави,
стягат своя вълшебен, усмихнат кордон.
 
И на трите сезона студеното рамо
ще разбия с ръце на парчета от лед.
Аз не ще се оставя на времето само
да ме носи през дни, ту назад, ту напред.
 
Ще попадам в червено море от контролни
и сама ще достигам най-светлия бряг,
и със длани от студ зачервени и болни
ще рисувам аз лято в ронливия сняг.
 
И запазила свойта момичешка вяра,
ще достигна на лятото синята жар —
там, където ме чака добър като гара
моят малък неонов добър лунапарк.

12 септември 1977 г.