Потяг до Пирятина

Напевно, найкраще, що було у моєму житті це потяг до Пирятина... Шум вітру за вікном... Степ, поля, густі соковиті ліси. Передчуття запаху абрикосів і шовковиці, волоських горіхів і стиглих яблук, які пахли у нашому саду, та й зараз пахнуть, тільки сад вже не наш...

Самий добрий і щедрий тато на світі - капітан Липа, молодий, життєрадісний, веселий... І маленька україночка, Оля, поверталися у серці роду:

 

В серці роду, калиновим вереснем,

Там веселка торкнулась землі.

І червоними, жовтими листтями,

Прикрашали доми солов'ї.

 

Промінь сонечка грає з березами,

Знову радує серце руно.

Ти милуєшся давніми липами,

Свічка нам зігріває вікно.

 

В серці роду, калиновим вереснем,

Під землею звенили струмки.

І веселим рубіновим віянням,

Задзвеніли святкові чарки.

 

Ти співай нам, кобзар, хай Пирятин цвіте,

Щастя ти розливай по Душі і полям.

Запах меда віддав терпкий смак шашликам,

Дім вишневою гілкою в пічці росте.

 

Стоянка поїзда дві хвилини... І ось ми вже в обіймах привітного, доброзичливого вокзалу, дуже рідних і дорогих серцю людей! І сонце, воно тут особливе, ніби обіймає з усіх боків, обличчя, волосся, зап'ястя, сандалі і серце! Це повітря, небо, рідні - робили мене такою сильною, ніби кожен ділився частинкою своєї Душі! А нічне, зіркове небо вкривало ковдрою радісних, щасливих снів... Коли перший промінчик українського сонця будив запахом свіжих садів, козячого молока, вареників з вишнями, картоплею, печінкою... і абрикосовим компотом, і любов'ю.

 

Ясн`i пирятинські зiрки,

 

О, Боже милий, якi ясн`i!

 

Де є іще такi зiрки?

 

Над серцем старої сосн`и.

 

 

 

Вони над хатами і степом,

 

Летять алмазним цепом,

 

Серця тут тихо завмирають…

 

А степовi зiрки так сяють!

 

 

 

Ледь ніч з’являється, i місто,

 

Зiрок освiтить хоровод,

 

Та хвилi українських вод,

 

Вони, красули i невicти.

 

 

 

Букет посріблених зiрок

 

Як я`сний сонячний вiнок,

 

Завжди освітять шлях,

 

Кохання у твоїх очах!

 

 

 

Руками мрієш дотягнутись,

 

Намилувавшись вдосталь знову

 

Пiд покривалом зорь заснути.

 

I вiтра слухати розмову.

 

 

 

Бабуся, моя улюблена, гарна бабуся Марфа, яку я дуже рано втратила... Жива, щаслива, найкраща у світі. У неї було таке неосяжне серце, що у ньому знаходили любов і зігрівались теплом, всі люди на світі! А я була її повторенням, я стала її відображенням, яке я й досі бачу у дзеркалі. Я знаю, вона завжди поруч, і тримає мене за руку, подібно Янголу, вона і є мій Янгол. Я розуміла, що багато людей мене люблять, але бабуся навчила відчувати любов, вона була першою людиною, чию любов я саме відчула, подібно подиху вітру або пахощів українських садів. З тих пір, я відчуваю любов і ненависть інших людей до себе, і до добрих почуттів я взаємна... Але ненавидіти не вмію, просто оминаю таких людей стороною. Іноді мене запитують: «Чому ти так любиш Україну»? «Тому що вона любить мене»! А дідусь, милий дідусь, його серце було таке велике і добре з яким можна тільки народиться, втілюючись від чесних предків, нехай Благословить їх Світлі Душі Господь!

Не знаю чому, але у дитинстві я дуже боялася плавати на човні, навіть у рідній річці Удай. А дідусь Альоша любив співати мені пісню, яку я ніколи не забуду:

 

Оля на човні каталась,

Оля воды не лякалась.

 

А річка і зараз найулюбленіша, і я більше не боюся плавати по ній на човні... Дідусева пісня допомогла перетворити страх у любов.

 

Скільки було любові... скільки щастя... якими ж були благословенними ті часи! Та всі часи благословенні, виросли нові покоління... Які дали життя наступним поколінням... І ми пам'ятаємо звідки родом. Вшановуємо пам'ять предків і знаємо, що всі ми велика родина, пам'ятаємо і шануємо засновника Роду. Але це вже зовсім інша розповідь!