Спов дь

Морок завітав до постілі блідої.
Тихо - з"їло сон. Не пояснить мені.
Коїться щось дивне, я не знаю, що зі мною.
Я руками для забави виривав серця чужі.

Я догрався. Зупинитись треба. Дурень, стій!
Не пиши, не посміхайсь, не присвячуй їм вірші.
Наробив багато. Накопився поглядів суворих рій.
Очі тиснуть різні, розривають тіло, лізуть до душі.

Я в кутку сиджу, забитий чимось та пропитий.
Кожна крапля поту - мій душевний гріх.
Наробив я їх достатньо. Досить так мені чудити.
Пекельне щось гризе. Робити так завжди я міг.

Й ніколи не було мені стидливо дуже.
Забирать дівчат на тиждень для своїх віршів.
Було начхати, що ночами мила туже.
Від того, що забув її як тільки двері зачинив.

Я прилітав на мить завжди, до посмішок й бажаючих очей.
Мене забути намагаються, мабуть, ще й досі.
Та не забуду тих на кухні я ночей.
Що за розмовами було так добре. Хоч і босі.

І досі каюсь я, що розвалив собори.
Собори світлого майбутнього. Самі ви будували їх.
Та по периметру розставив я забори.
Пробачте, мабуть, що прибрати їх не зміг.