За годиною пливе година,
За днями проходять дні,
Але для неї все так само єдине
Те прощання останнє вночі
Вже роки минають, і сини підросли,
А жінка все так само сумува у вікна.
Вже довгі кучері знов відросли,
І деінде видніється сивина
А вона чекає, чекає з тих пір,
Коли чоловік пішов на війну,
Як покинув батьківський двір,
Як залишив її зовсім одну.
«не хвилюйся» - сказав на прощання,
«я повернуся» - додав усміхаючись.
А сам відчував ця хвилина остання,
І пішов, сліз не пролить намагаючись.
А вірна дружина все досі чекає,
Як і чекала завжди у вікна.
Віра у серці ще є, бо вона ще не знає,
Що чоловіка забрала клята війна.
Вой
© Copyright: Игорь Виталиев, 2017
Свидетельство о публикации №117012011951
Свидетельство о публикации №117012011951
Рецензии