1947-й

Дев’ятий  рік  мені  світив,
Весна  потроху  наступала,
В  школу  ходив,  як  не  хворів,
Голодував,  як  всі  голодували.

Страшенна  бідність  у  сім’ї,
Троє  дітей  голодних  й  босих,
Навколо  всі  похмурі  й  злі -
Голодна  смерть  у  них  на  носі.

На  печі  холодній  я  лежав,
В  хату  сусідка  завітала,
Марив  щось  та  застогнав,
Пригледілась  й  запричитала:

«Ой,  Ганно,  Ганно,  твій  Грицько
Вже  зовсім  пухлий  й  отікає,
Сходи  в  колгосп  й  проси  чого,
Скажи,  що  діти  помирають!»

«Ой,  Боже  мій!-  ридає  мама, -
За  що  ж  Він  голову  поклав,
Щоб  його  діток  в  сиру  яму
Голод  у  мирний  час  загнав?!»

Як  вижили,  Всевишній  знає,
Крутилась  мама,  як  могла,
В  Західній  Україні  підробляла
І  смерть  нікого  не  взяла. 

Дурний  совок  на  Україну  виє,
Бо  втратив  те,  чого  не  мав!
Ситий  голодного  не  зрозуміє:
Не  чув,  не  бачив,  не  страждав.
   18.01. 2017р., Київ