Хата пiд горою

Пролітають зими, весни стороною
І стоїть самотньо хата під горою.
Став - закаменілий, никне голова
Де її  господар? – зайві тут слова.

Покій не порушу і замру на мить.
Туга стисне душу, серце заболить.
Нащо дощ осінній  стелю заливав?
І навіщо вітер, в стрісі завивав?

Хата під горою, яблуневий цвіт,
Від її порогу вирушив у світ.
Озирнусь навколо і замру на мить,
Чому серце ниє і душа болить?
 
В мороці туману осінь золота
В старій, голій хаті стигне німота.
Десь далеко в небі плачуть журавлі,
Не одна та хата в нашому селі.

Хата під горою, сива голова,
Посумую в тиші, зайві тут слова.
Крізь роки почую, я немов у сні,
У садку вишневому  мамині пісні.
    
Засипає снігом хату під горою,
Де колись матусю ми жили з тобою.
Де пройшли дитинства молоді літа,
Де в душі окріпла зоряна мета. 

Хата під горою, біла голова,
Нічого сказати, зайві тут слова.
Згадую я знову на яву,чи в сні
Солов’їну пісню,  вранці навесні.

Хата під горою, глиняний поріг.
Звідси я немало подолав доріг.
Чи моя провина, чи обставин збіг?
Та стару хатину зберегти не зміг.

І стоїть, як докір хата – сирота,
Пролітають обіч весни та літа.
Забувають діти хату під горою,
Заросло  подвір’я полинем – травою.