К юбилею. Подборка стихов 2007 - 2017 г

З Ітаки до Ітаки.



З Ітаки до Ітаки.
Різдво і перший крок.
«Пізня осінь, принаймні у нас, на Дніпрі...»
«Вночі йшов дощ, тому нелегко ранку...»
«Щир-р-ро! Щир-р-ро! – так позавчора...»
Фростовой тропой.
Райские мемории - Take the A Train.
 «Вечір щедрим не буде, коли...»
Дніпром і небом.
«На сходинках, що йдуть і вниз, і вгору..»
Моїм друзям-фотографам.
Перевод стихотворения Роберта Фроста “Mending Wall”.
Два пасхальных вирша.
Жовтнева клумба.
«Августу на Подолье выпало в этом году...»
Буксир "Механізатор" (з дитячих спогадів).
Нічна зупинка.
Поплавець.
«А я иду, шагаю по Москве...»
Солдафонська молитва
Двуязычный диалог с небом.
На вірш Аркадія Драгомощенка "Григория Сковороды возвращение".
Весна 
Музика ходи
Флотська ностальгія.


З Ітаки до Ітаки.

Вологим довгим шляхом йду край лісу
з товаришем. Цей шлях обом знайомий.
Ліворуч ліс. Праворуч - мочари.
Йдемо не поряд - так, що поміж нами
принаймні трьом є місце ходакам, -
з тих, з ким цей шлях не раз долали разом.
Колись. На жаль, не вернеш це колись.
Втім, відстань балачкам не заважає,
і навіть те, що пробурмоче хтось
собі під ніс, почує інший добре.
Сприяє цьому не лише наш слух
і звичка до взаєморозуміння,
а й те, що ця місцевість нам завжди,
коли немає вітру чи дощу,
нагадує прабатьківщину тиші, -
адже й вона народжується десь!
Отож йдемо, балакаємо чутно,
хоч і не гучно, в лоні тиші тиш.
Щось на зразок ядра у протоплазмі
розмова наша в морі німоти –
дбайливої, байдужої – хто знає?
Пливе шуліка. Обережно чапля
встромляє ногу в дзеркало води.
Цікаво, чи не заздрить нам природа?
Мабуть, що заздрить. Всотує думки,
не помічаючи їх в плині слів і пауз.
Здається їй, що з’єднує слова
не хід думок, не наше спілкування,
а щось химерне, що єднає світ.
«Що ж, може, так і є», - кажу я вголос
і чую в відповідь: «Ти що, старий, заснув?».
«Мабуть, заснув. На мить. Давай продовжуй.»
І знов розмова наша повела
мене й його своїм таємним шляхом,
який тече над нами, як ріка,
завжди спроможна зустріч з невідомим
нам влаштувати, поки інший шлях -
оцей, знайомий, битий-перебитий,
як і в дитинстві, буде головним -
тим, що веде з Ітаки до Ітаки.

31.10.2015.


Різдво і перший крок.

Що згадати, в що вірити – в безвість чи вість
на порозі різдвяної хати?
хто за старшого в світі - господар чи гість,
чорне небо чи зоряні шати?
за горами весна чи десь поряд, в полях? -
перший крок тобі скаже, юначе.
Ніби пагінець пружний, прокинувся шлях,
що насправді прикинувся сплячим

06.01.2017

     *    *    *

Пізня осінь, принаймні у нас, на Дніпрі,
робить окіл шляхетно просторим.
Де-не-де козаки -  молоді і старі.
Обмаль фарб, але сірого  - море.

Сіре й щире співзвучні для нас недарма.
Як там галам казав Модільяні? -
окрім сірого в світі нічого нема,
якщо ми не заслабли чи п’яні.

Тож вдивляймось, брати, в сіромань берегів
і багать помаранчові плями,
що з середини жовтня до перших снігів
нас щорічно вертають до тями.

18.10.2016

     *    *    *

Вночі йшов дощ, тому нелегко ранку
вологий світ направити до справ.
Все обважніло. І свою горлянку
фельдфебель-півень ще не напрягав.

Тож поспимо. Нехай протряхне трохи
життя нехитрий сірий матер’ял,
нехай додивляться Одарки та Явдохи
липневих снів гламурний серіал.

Нехай в важких човнах рибальських дошки
нап’ються вдосталь теплої води
і стулять шпарки, і полегшать трошки
всім шполикам* сізіфові труди.

Це в нас, в людей. А от в рослинних хащах -
в полях, в лісах, де сплять одні сичі, -
там все не так, там час не для ледащих,
там все кипить, бо дощ пройшов вночі.

22.07.2016

*Шполик – черпачок в човні для вибирання води.


     *    *    *

Щир-р-ро! Щир-р-ро! – так позавчора
жабка бужанська десь разів сорок
встигла озвучити вчительку-рІчку,
поки я плІтку ловив невеличку.
Я був не сам. У травневому класі
друг мій, джазуючий на контрабасі,
донька, яка штудіює науку -
тензорне числення (каверзна штука!)-
разом зі мною знову і знову
чули пронизливе вчительське слово.
Вчила природа нас жити відверто,
тож і про щирість товкмачила вперто.

25.05.2016


Фростовой тропой.

Стоит зима в полный рост,
а день подрос на вершок.
И я, как утренний Фрост,*
нехитрый, краткий стишок
слагаю с помощью ног,
идущих той же тропой,
где мой вчерашний сапог
не чуял хруст под собой.

17.01.2016

*Роберт Фрост (1874-1963), американский поэт.
frost (англ.) - мороз.


Райские мемории - Take the A Train.

Редколесье  на берегу реки.
Кое-где  - кустарник. Травяные поляны.
Это, конечно, рай. И работать здесь не с руки.
Разве что орудовать тем, без чего не достигнуть нирваны:

например, налаживать удочку, собирать тальник и хворост,
вылавливать контуром «СпИдолы» кОнноверовский баритон*,
показывать у костра пальцем в воздухе - как фазовая скорость
превосходит скорость света - товарищу, наносящему на картон
Змеиный остров и плывущий челн с помощью углЯ и пастели.

Но это детали. Главные составляющие рая - растительность и вода.
Всплеск ночного сома на русле. Охапка сена – древняя плоть постели.
И райский сон – словно поезд. Тот самый - стремительный поезд А.

06.01.2016

*Willis Connover – лучший диктор «Голоса Америки» 1950-1980-ых гг., неизменный ведуший знаменитой передачи «Час джаза». Передача традиционно начиналась первыми тактами не менее знаменитой джазовой композиции “Take the A Train” Билли Стрейхорна в исполнении оркестра Дюка Эллингтона, записанной в военном 1943 году прямо в вагоне мчащегося поезда.

Прозаическая добавка. В те стартовые «райские» времена молодости для меня и нескольких моих тогдашних близких товарищей и голос Конновера, и "Поезд А" были не просто частями другой музыкальной культуры, а, подобно университетским наукам и другим универсалиям, откровениям взрослого современного мира, -  частями какого-то магического (а сейчас я уже понимаю - простого и правильного) движения не по дороге, а по пути, т.е. движения в одну сторону: от своего - "райского", патриархального, архаичного, стартового и родного пункта А куда-то туда - в вечно убегающую вперед современность. - одинаково для всех неясную, туманную и манящую. Train A - поезд в одну сторону. У нас тогда отправным пунктом А были пропитанные и козацким, и местечковым духом Черкассы, берега Днепра и Роси

     *    *    *
Вечір щедрим не буде, коли
ти замкнувся у хаті-коморі,
де товчуться, як в хліві воли,
родичі, свояки. Лиш надворі,
під зірками, що світять на всіх,
щедрий вечір являється світу.
В нім нема ні чужих, ні своїх, -
всіх єднає святковий поріг,
шлях до світла крізь морок і сніг
і хмільна нічия аквавіта.

 26.12.2015


 Дніпром і небом.

Човен пливе, прямує – чи то Дніпром, чи то небом.
У долі його дві волі, де краща - не розбереш.
Між хмарами і островами живе до руху потреба,
якщо ти весло тримаєш і ним від себе гребеш.

Але ти зараз на березі від мандрів відпочиваєш,
тож лічиш гребки щасливців, крилатіші раз у раз.
Ось човен - вже птах... вже цятка... вже й весел не розрізняєш.
А він все меншає, меншає... Отже, там все гаразд.

19.03.2015


     *    *    *
На сходинках, що йдуть і вниз, і вгору,
перепочити сів. Бо неозорим,
коли долаєш східці, то не дуже
помилуватись можна. Знаєш, друже,
я зрозумів, що зовсім не драбина,
якою піднімається людина, -
її життя, а невеликі сходи,
такі, як ці. В житті немає моди
на рух до неба, чи на спуск у доли.
В нім, як в дитинстві, - то ідеш до школи,
щоб істини захмарної торкнутись,
то до Дніпра, щоб правил всіх позбутись
і розчинитись в пляжному дозвіллі,
спускаєшся в щасливім божевіллі.
Тож добре, що життя  -  це не драбина,
а сходи. І нестримна біганина
по них, крізь всі часи -  дурні й розумні -
дарує нам то впевненість, то сумнів.

30.01.2015


Моїм друзям-фотографам.

Не тільки зміст речей виловлює наш зір,
скануючи буття, він - в пошуках дороги.
І навіть якщо в мур націлено візир,
в щілинах між цеглин він вловить часу плин
і відшукає там проходи і пороги.

23.12.2014.


Перевод стихотворения Роберта Фроста “Mending Wall”.

Починка стены.

У стен, оград, клянусь, есть тайный враг.
Иначе кто под ними землю пучит,
а сверху солнцем, ветром их крушит?
И вот вам брешь, не просто брешь – ворота!
Мне скажут, что ограды из камней
охотники нередко разбирают.
Я знаю. Из-за кролика они
сумели б разнести и стены Трои
на радость псам. Но чаще бреши - дело
не человечьих рук. И потому смиримся
с тем, что весна – пора починки стен.
Вот и зову соседа за холмом,
чтоб, как всегда, вдоль межевой гряды
пройтись, восстановив в ней герметичность.
Идем. Межа - меж нами, мы ж - в согласьи:
в чью сторону упало, тот и ладит.
Один голыш - как блин, другой - как колоб, -
такой с трудом пристроишь, умоляя:
«замри, дружок, уйдем – тогда вались!»
Да, тяжкий труд – играть камнями в регби
с одной зачетной зоной – пот и кровь! -
ведь камни, черти, пальцев не щадят.
Но вот, - о радость! - ждет нас передых, -
тут, где уперся, сам создав межу,
мой яблоневый сад в соседский ельник.
«К чему стена здесь, ведь не станет ель
красть яблоки!» А мне в ответ несется:
«Без добрых стен нет доброго соседа.»
И тут я, впав в весенний раздобар,
решил мозги напарнику проветрить.
«Добрососедство требует оград,
когда есть скот. А где у нас коровы?
Нет, стену строй тогда, когда поймешь,
что от чего ты ограждать собрался,
и как стена сумеет дать отпор
тем тайным силам, что не любят стены
и рушат их.» Хотел сказать про эльфов,
но передумал. Что они ему,
твердящему завет, как заклинанье?
Вот он шагает, как неандерталец,
зажав в кистях два тяжеленных камня,
а за спиною мрак. Но не лесной,
а тот, вселенский. Нет, он не преступит
закон отцов и будет повторять
до самой смерти то, что тешит с детства:
«Без добрых стен нет доброго соседа».

27.09.2014.

Два пасхальных вирша.

Все те, кто орали «Распни!», боялись весны.
Их, слабых, пугал, как всегда, приход новизны.
И, глядя на толпы лишенных любви и ума,
не гневалась жизнь, - ведь она виновата сама.
Так было всегда, и, наверное, будет всегда:
когда над тобой, Вифлеем, засверкает звезда
как знак, что пора обратиться отжившему в прах,
в народе твоем возгорятся и радость, и страх.
И будет народ разделен до пасхальной поры,
когда на пороге весеннем сойдутся миры
стремящихся к свету из тьмы и живущих во тьме,
и станет светлей даже в самой убогой тюрьме.

     *    *    *

В старых Черкассах, в Эдеме родного двора
выпью пасхальную чарку под запах Днепра,
вспомню друзей вечно юных, и станет сильней
сцепка живая грядущих и прожитых дней.
 
20.04.2014


Жовтнева клумба.

Намагається жінчина клумба і в жовтні красивою бути.
Йдеш повз неї до праці в майстерню і тямиш, наскільки це круто:

серед сірожупанних пожухлих братів раптом - око майора:
пломеніє, з цікавістю дивиться в світ, бо народжене вчора;

флокси китиця - трохи бліда, але сповнена духом шанелі,
їй пасують не вітер, не дощ, а джмелі волохаті, дебелі;

а якісь невідомі мені заворожені квітки гігантські,
що свої пелюстки зберегли, шурхотять, як гаї марсіанські;

на краю ж чорнобривці, ці справжні хохли – і байдужі, і вперті, -
будуть нести чуби аж до самих снігів, аж до самої смерті.

І окинувши оком ще раз цю чудну флористичну руїну -
жменьку квіток – самотніх зірок, чорнобривців рябу україну,

йдеш до праці, як справний школяр – до суворої сірої школи -
вчити сутність краси, що отам, за вікном не щезає ніколи.

21.10.2013.


     *    *    *

Августу на Подолье выпало в этом году
уходить в прошлое на фоне долгой сырой прохлады.
Но я, как всегда, прощаюсь с ним на рыбалке. Завтра тоже пойду.
Буг совсем обезлюдел. А значит, думать не надо
о том, свободен ли твой любимый обрыв,
и где сети поставил ушлый добытчик в резиновой лодке.
Тихая кисея дождя заполняет собой разрыв
между пролетами изумрудного камешка-зимородка,
между тяжелыми всплесками хищника на быстрине,
между деловитыми проплывами знакомой ондатры.
между вспышками зажигалки и мыслями об огне  -
том, в котором сгорает все, что не вернуть обратно.
О, привет, злодейка, новогодняя печаль школяра!
На носу порог сентября, и все должно подчиниться
новым учителям, новому расписанию, и привычные номера
увеличит и уничтожит строгая незнакомая  единица .
А дождь тем временем говорит реке – приголубь
этого грустного пограничника, знающего, как он сам ограничен.
И гусиное перо поплавка, дрогнув, резко уходит вглубь,
и неведомое гнет, гнет удочку, не желая превращаться в добычу.

31.08.2013


Буксир "Механізатор" (з дитячих спогадів).

Буксир "Механізатор" знав
всі звилини Дніпра,
яким до згину торував
шлях праці і добра.
І правив втіхою сердець
старим і молодим
його хлопчачий прапорець,
ще й кучерявий дим.
Ви тільки уявіть собі,
що стоїте сумні
десь у Черкасах, на горбі,
і раптом вдалині
ви помічаєте буксир,
що валку впертих барж
виводить, якось набакир
сам похилився аж,
бо обминає  мілину
ще й течію дола.
І ваша думка двигуну
на поміч попливла.
І темний нещодавній сум
в чужих трудах зника,
слабкішає зустрічний струм,
світлішає ріка,
і вже вам сили надає,
нехитре відкриття,
що, власне, труднощі і є
ознакою життя.

       23.02. 2013.

Нічна зупинка.

Чумацька ніч на березі Дніпра.
Багаття жар. Чекання перевозу.
Вологий вітер дух слабкий пера
несе з пташиних нетрів верболозу.
Якась предивна слабкість розлилась
в могутнім тілі небораки світу.
Теж чумакує. Теж не скаже "зась",
коли почує, як "многії літа"
пронизливий будує тенорок
дячка, що напросився в компаньйони.
Нехай співа, - до ночі, до зірок,
де Шлях Чумацький розгортає гони.

Нічна зупинка. Мила штука. В ній
є співпадіння втоми і потреби.
До ранку можна возиком надій
і спогадів долати простір неба
і милуватись сталістю шляхів,
предовгих ланцюгів мізерних кроків,
вражатись чорним сумом берегів,
які насправді світлі і широкі,
і згадувати, як до чумаків
пристав, щоб жити так, як личить жити
володарям ярем і батогів.
Їм не себе, а воликів жаліти
припало. І від того валки слід,
важкий, товарний, йде не на Чугуїв,
а в Рим, куди дороги зводить світ,
який (я вже казав) теж чумакує.

Вози, вози... Все важчають вони.
Про це мовчать терплячі круторогі,
бо знають - дні, як золоті лини,
колись застигнуть посеред дороги...
На роздоріжжі пам'ять розіпнуть,
замінить вічна казка вічну путь,
з возів хтось крихти правди позбирає,
і птах з кущів, навчений, заспіває
многії літа - гей! - многії літа -
усім, хто править, хто батіг трима,
усім волам, байдужим до ярма,
усім, хто хоче жити не дарма,
хай в чарки душ налляє ніч сама
густу непереможну аква віту.
    
         жовтень 2011 - 20.12.2012


Поплавець.

Глиняна круча, не дуже висока,
тиха протока, не дуже глибока.
Вудлища пружний застиглий кінець,
прірва чекання і мій поплавець.

Він, як хлопчисько, - стирчить і прямує,
прояви руху радо рахує -
тут, на поверхні, і там, в глибині, -
хвиль коливання і зморшки на дні,

Я  ж  - це ніхто:  розчинився у глині,
вріс в осокора тремтяче коріння,  -
знаю, і він задивився згори
на дитинча зі своєї кори.

Наше життя - це ловитва хлоп’яча,
простору й руху вічна нестача,
тож і пливуть і зникають в ріці
діти дітей, -  поплавців поплавці.

2012.

«А я иду,шагаю по Москве...»

Москва. Начало июня. Середина шестидесятых.
Двор железнодорожного техникума. Тени наискосок.
Парень из редкого семейства советских легально богатых
застыл в стойке сеттера, вперившегося в лесок.
В роли леска - два клена-подростка, за которыми - тыл столовой.
Мохнатый черный шмель вентилятора ввинчивает во двор
дух добротного шницеля, - нет-нет! - добротного плова.
МПС* - это МПС, посему завстоловой - явно не вор.
Парень ощущает эту здешнюю правильность, он явно завидует
людям, слабо задетым рабством и кремлевским враньем.
Вчера он слушал Свиридова, понимая, как тот редко свиридует,
творя не в огне, как положено, - скорей, играя с огнем..
Парень посещает ВГИК, но не прочь рвануть на край света,
где бродит с двустволкою на плече диссидент Купидон.
Похоже, оттуда родом та длинноногая повариха Света,
за которой здесь, во дворе столовки, сегодня охотится он. .
Она окала в троллейбусе среди акающих подружек,
в ответ на каждое "Светка!", вздохнув, тянула "Чевоо?",
при этом складывая в подкурносье из двух малиновых дужек
самую женскую букву - античное микро-"о".

Бросить к черту ВГИК. Овладеть железом, тепловозом, Светланой,
жрать пространство-время, аки агнец Божий во рахманных лузях,
быть самим собой и в то же время быть частицею клана,
но клана, служащего не себе и власти, а Путей Сообщения Музе.

Но вдруг выросший мир поблек, и стал он воды бесцветней.
И внутренний голос буркнул: "давай-ка отсюда уйдем".
И он повернулся спиной к столовке, и начался дождик летний,
и ему хорошо шагалось Москвой под ее дождем.

ноябрь, 2011.

* МПС - министерство путей сообщения

Солдафонська молитва

Цей номер на березі Росі в травні сімдесят п'ятого
втнув прапорщик ВПС з прізвищем життєлюба - Чубаров.
Він літав у хвості птерозавра  - Ту-дев'яносто п'ятого,
яким можна було налякати хіба що Китай з Пакістаном на пару.
Бідолага, бувало, майже добу бовтався, втиснений у жахливу комірку:
над макітрою - РЛС, поміж ніг - спарована скорострілка.
Тож мистецтвом з допомогою мату заганяти весь світ у жіночу дірку
він володів краще, ніж член будь-якої суч. митецької спілки.
Втім, крім мату, його клаустрознавство* вилилося в те, що більше радує Бога:
він закохався у простір ріки, де взимку і влітку
над макітрою - небо, під ногами - лід чи човна волога підлога, 
а ще нижче - космос кленича*, рибця, гарячоокої плітки.

Але ж вже час розповісти, що сталося в тому далекому травні.
Це була моя прощавальна рибалка. Захоплений черговим своїм ренесансом,
я покидав Білу Церкву. І був ранок. І ми з Чубаровим, ніби вітязі давні,
стояли край кручі, на бруствері окопу Івана чи Ганса.

А внизу бігла Рось, а за нею -  той берег, несамовито великий,
як та половина світу, що завжди попереду, і ніколи -  позаду.
І уверх котилося сонце - молоде, постпасхального лику.
І тут Чубаров, з довгою вудкою, стоячи на порозі райського саду
вигукнув те, що хитнуло весь світ, всю небесно-травневу волю,
прописав серед хмарок живою фарбою слів, що ніколи не всохне,
ось таку солдафонську молитву, стулок дяки і жалю, щастя і болю:
Мать-перемать, как мне жалко тех, кто сегодня сдохнет!
Мать-перемать, как мне жалко тех, кто сегодня сдохнет!

                2011, квітень.

*клаустрознавство - осягнення законів життя у замкненому просторі
*кленич  - одна з назв риби "головень", поширена в басейнах Росі, верхнього Півд. Бугу.


Двуязычный диалог с небом.

Забути про себе
і, зиму відчувши, як мить,
спитати у неба:
куди оця пташка летить?


Сей свиристель, мне отвечает небо,
отправился на поиски рябины;
она же большей частью в деревнЯх
произрастает на широтах этих.
Тогда смекай, - ближайшая деревня
дымкует там, куда сейчас направлен
летящего творенья острый нос.
Быть может, и тебе в деревню нужно?
Что ж, параллель чужому носу свой.

       18.05.2010, утро.


На вірш Аркадія Драгомощенка "Григория Сковороды возвращение".

Здається, друже, ти Сковороду
зліпив із глини роздумів в подобі
до Лао-Цзи. А Гриня греком був,
вірніше, елліном, але не зовсім справжнім, -
з тих, що мандрують хвилями степів,
а не човнують з острову на острів.
Тим, справжнім, набагато легше грати
роль вдосконалювачів власних ойкумен,
бо острови  - це цяточки у морі,
а степ - це разом острів й океан.
І все ж таки це еллінське тяжіння
до вдосконалення Гриць реалізував.
Степ кращим став. На йоту. Йоту йоти.
Але змінився. Купи бурсаків,
під час своїх гастролей вакаційних
співають вже не тільки "Et sonat"*,
а й "Все минає"**. Меценатів теж
в степах побільшало. Магнати вже шукають
в курганах на плантаціях своїх
не тільки злато скіфське, а й череп'я,
кістки прадавні. Університет
ось-ось зросте у Харкові. Німчура
в колоніях вже сіє де-не-де
зернини європейського тяжіння
до техніки, що робить з трударя
допитливого учня Архімеда,
знавця трансмісій, шківів, важілів.
Це бачить Гриня з хмари і радіє,
що хмара Божа з заходу пливе,
від берега крутішого, ніж східний...
Так, згідно циркуляції закону,
назустріч ходу Сонця і племен
Сковорода прискорює, як може,
і зараз цей зустрічний хід думок.
А в тебе він вертається... Не знаю,
куди вертатись можна, крім життя.
Тож краще прагнути і не зникати з нього.
Цього й досяг dommus*** Сковорода,
хоча писав він і співав про інше....
   
          06.05.2010
 
* "Et tonat, et sonat, et pluvium coelum dat…" - латинська версія пісеньки - "І шумить, і гуде, дрібний дощик іде"
** "Все минає" - одна з пісень  Г. Сковороди.
***dommus -  скорочена, розмовна форма слова dominus - пан, шановний муж, володар.

 Весна 

Весна! Весна! Я разом з горобцями
збираюся в політ до річки край села.
А та кипить жаба`ми, карасями,
хоч вчора ще спала, так міцно ще спала.

Весна! Весна! Як цадик з Межибо`жа
або рибалка-піп, йду слухати пісні,
якими ця чудна малеча Божа
творить хвалу весні, творить хвалу весні.

                лютий, 2008


  Музика ходи

  Моїй дружині Олені на день народження.

У березні, опівдні,  moderato
я рухався вздовж теплої -  весна! -
асфальтової вісі Комарова.
Тебе не дуже згадував, але
йшов так, що ти побачила б - зраділа:
як непомітно-хороше він йде!
О, ось бабуся, що колись казала:
"ви йдете точно так, як той воєнний!"
Я відломив їй половину "Чайки" -
так необачно звався шоколад.
Я поділив гостинець справедливо:
крім вас, мабуть, ніхто у Комарові,
не знається у музиці ходи,
хоч виконавців-музикантів вдосталь.
І те, що серед них я не останній,
приємно, звісно, чути від знавців.

             12.03.2007

Флотська ностальгія.
                Володі Янкову і Василю з села Хрещатик.

Тому, хто служив хоча б два-три роки на флоті,
бачив, як в чуприні Нептуна губляться гребінці-кораблі,
нелегко, дуже нелегко -  важко! -  потім
служити комусь у місті або обістю в селі.
Дивишся на пихату хату з бляшаним півнем
або на ніс начальника з червоним прищем
і згадуєш плюскіт хвиль і "братішек" наївних,
ринди спів, переборок задраєних щем.
А головне -  те, як ти і твоя робота,
скажімо, пеленгатора нервове "бі-бі",
були конче потрібні великому тілу флота,
і флот, так само, -  конче  - був потрібний тобі.
А тут відчуття руху і плечей таке кволе,
мило думок милить тільки те, що моє.
...Ніколи не вийду на палубу...
                І це кляте "ніколи"
гострою кісткою поперек горла життя стає.

                19.02.2007.

В оформлении этого поста, с любезного разрешения автора, использовано фото "Шлях" Александра Фролова (Киев).