Петя Дубарова. Здаеться, пiдi мною кволий кiнь

Петя Дубарова
Здається, піді мною кволий кінь


Здається, піді мною кволий кінь —
так слабне день, готовий впасти знову.
Видряпуюсь наверх, а всюди тінь
утоми. І благати я готова
 
губами, сполотнілими завчас,
що їх жага невситна спопелила,
питаю — де ж то все згубила враз,
де воля, де моя снага і сила.

Мене фонтани пестили сумні
своїми язичками близько-близько.
Алеї посміхалися мені.
А сміх, немов сполохане дівчисько,

розсіявся і зник одразу пріч,
як тільки сіла я, схиливши плечі.
Самітники дивились зусібіч,
і очі їм сльозилися старечі.

Журбі голодній застувало світ,
стерв’ятником пожадливо нас жерла;       
старезних, їх — немов засохлий цвіт,
а ще мене — оприскливу й невмерлу.

Мені рівнятись з ними — то дарма —
їх дні вже відійшли видінням красим!
Життя мого жарину хто притьма
приспав зненацька — чи не старість часом?..

(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригинал:

Петя Дубарова
Под мене като грохнал мършав кон

Под мене като грохнал мършав кон
денят ми олюлява се да рухне.
Катеря се по гърбавия склон
на своята умора. И да духне
 
се моля с устни бели като прах,
че жегата ме е изпепелила.
И питам се – къде ли разпилях
и волята, и цялата си сила.
 
Целуваха ме глезено чешми
с прохладното си пеещо езиче.
Алеите ме носеха сами.
Смехът като изплашено момиче
 
избяга, щом отпуснах рамене
на пейка със крачета разкривени.
Самотници се вгледаха във мен
с очите си, от старост осълзени.
 
И скуката със глад на лешояд
заглозга ни еднакво – тях и мене;
тях – старите като изсъхнал цвят,
мен – с толкова неща неизживени.
 
Но мога ли със тях да се сравня –
с тях – дните си на хората раздали!
И кой приспа горящата главня
на моя жизнен порив – старостта ли?...
 
1979 г.