Але не тобi

Ти мене не чуєш, ти мене не бачиш,
І мені логічно бути не собою.
Ти мені скажи, чи добре, що ти плачеш
Від того, що без тебе, від того, що з тобою.
Я вірю, що ти сама,
А те мене не було би.
Є ті, кому щастя, щоб дати, нема,
Та але не тобі.

Гаманець порожній, стіл, стілець – до чорта,
Повертаючись додому, падаю на сніг
І себе вбиваю фразами про те, що
Ти прийняти не змогла і дати я не зміг.
Спитаю, як ти сама:
По-іншому не було би.
Є ті, кому слів, щоб сказати, нема,
Та але не тобі.

Білим всю землю, білим все небо
Скоро закриє, знов затьмарить.
Місто стає чужим для мене, бо
Зміст я втрачаю, хто чого говорить.
Білі руки, біле обличчя
Мене чіпають, що не роби.
І ти мені будеш днем і ніччю…
Най, кому йти, та але не тобі.

Немов «Аве Марія»,
Немов солодка мрія,
Немов перша надія,
Приємна і ніжна.
Захоплює дихання,
Приходить без прохання,
Її зовуть «кохання»,
«Кохання» та «весна».

Я більше не вважаю,
Я більше не бажаю,
Я попросту вмираю –
Дістав майже до дна.
Мене же підтримає,
Мене вже підіймає,
Мене вже оживляє
І береже вона.

Мила, я так хочу до тебе!
Мила, зрозумій: роблю все я і живу я, аби,
Мила, ти мене так, як тоді, любила.
Ой, мила ти моя…

Коли ти була не сама,
Та чи так було взагалі?
Є ті, кому смерті, щоб жити, нема,
Та але не тобі.

Білим всю землю, білим все небо
Скоро закриє, знов затьмарить.
Місто стає чужим для мене, бо
Зміст я втрачаю, хто чого говорить.
Зараз зі мною твої теплі очі,
Дякую, що не сказала ти: «Ні!»
Може, колись і відмовиш о ночі
Іншим кому, та але не мені.