Соловейко
Чи далеко, чи близенько,
Заблукавши між ланів,
Молоденький соловейко
На болото прилетів.
Сів на гілочці вербовій,
Навкруги – анішелесть.
Сходить сонце з-за діброви,
Повіває вітерець…
В грудях стиснулось серденько
І, згадавши свій ставок,
Заспівав наш соловейко:
«Віть-віть-віть» та «тьох-тьох-тьох».
Лине пісня солов’їна
За діброви, за гаї.
Дивовижна, мелодійна –
Вмить жене думки сумні!
Пісні тій радіють всюди
І, заслухавшись її,
Забувають добрі люди
Негаразди всі свої.
Так стає на серці любо,
Так привітно на душі,
Кожен потайки голубить
Мрії й спогади свої…
Парубок, закривши очі,
Наяву чи уві сні
Бачить посмішку дівочу,
Наймилішу на землі.
І дівча, попри турботи,
Зачарується на мить,
І та мить триває доти,
Доки дивний спів звучить.
Та не всім та пісня мила –
На болоті грязьовім
Жаби лемент учинили:
«Що за жалюгідний спів?!
В кого, сіро-бурий птаху,
Ти свій голосок кував?
От незграба! От невдаха!
Ось послухай: ква-ква-ква!
Ось як треба, нумо, Квасик,
Золотий наш баритон,
Покажи цьому невдасі,
Як співати в унісон,
Щоб всі жаби й жабенята
Підхопили твій мотив,
Жоден щоб не зміг мовчати,
Нумо, Квасику, веди!»
І пихатий Квасик лунко
Свою пісеньку завів.
Соловейко як послухав,
Ледь, сердешний, не зомлів.
Голосно своє виводив
Жаб’ячий вельможний хор.
Всі виквакували гордо
«Кве-ке-ке» та «ква-ку-о»!
От нарешті жаби стихли –
Наспівались від душі,
Птаха почали учити:
«Хай повчаться солов’ї!
Твої трелі жалюгідні
Розтривожили наш край,
Ми такої горе-пісні
Ще не чули, так і знай!
Наша пісенька найкраща,
В світі ліпшої нема!
Що ж замовк ти, га, ледащо?
Нумо, спробуй: ква-ква-ква!»
Молоденький соловейко
До знущань таких не звик,
Він не чув в краю рідненькім
Слів образливих таких.
Зажурився бідолаха –
Скільки сорому й ганьби!
І, хоч був співочим птахом,
Вирішив, що назавжди
Співи він свої покине:
«Нащо докучати всім?
Краще буду у долині
Інших слухати птахів».
Налітався соловейко
По болотам, по ланам.
Вже і нічка недалечко –
Повернувся до села.
Саме сонечко сідало,
Тихо віяв вітерець,
Під калиною стояли
Двоє люблячих сердець.
Дівчинонька щебетала
Щось до парубка свого,
Рученьки не випускала
З рук натруджених його.
Хлопець нею милувався,
Не відводячи очей,
І лиш зрідка посміхався
З жартівних її речей.
Так закохані стояли
Під калиною удвох,
Зорі в небі зустрічали,
Раптом чують: «тьох-тьох-тьох».
То не втримавсь соловейко –
Цілий день він промовчав,
Та зворушилось серденько,
І співак наш заспівав.
Ніжна пісня солов’їна
Полилася вздовж гаїв.
І промовила дівчина:
«Чуєш, який гарний спів!
В ньому ніжність, радість, мрії,
Справжні, чисті почуття,
Сподівання і надії,
Попри смуток і печаль».
І погодився хлопчина:
«Гарний спів у солов’я,
Його б слухав без упину
Я хоч все своє життя!»
Соловейко дався диву:
«Що ж, даремно я мовчав?
Моя пісня теж красива
І не гірша, ніж у жаб!
Всім мені не догодити,
Тож співатиму для тих,
В кого серденько відкрите
Для любові й доброти.
Слово заздрісне колюче
Ранить боляче, а ти
Не зважай, мій любий друже,
І своїм шляхом іди.
Навіть коли буде гірко,
Не здавайся все одно,
Вір в свою щасливу зірку
І плекай в душі добро!
Свидетельство о публикации №117010309115