На вiдстанi
Так бува, що нема уже слів;
Так бува, як на серці вільно,
Так бува через брак світлих днів.
Я вже просто забула, хто я?
Понівечені прикрі думки
Заблукали в весінньому морі,
Де розквітли кохання квітки.
Пробач за моє безглуздя,
За потребу за кимось іти,
Адже жоден у світі не мусить
Щось в мені неймовірне знайти.
Так, здається я помилилась,
Заблукала, покинула дім...
Але знов мені солодко снилось,
Як тягнувся до місяця він,
Як зростали попалені трави,
Як бринів у молитві дощ,
Як блукали за вікнами мари
І лякало судомами щось.
Та прокинувшись, знову ввижається
Лицемірство на кожнім шляху,
Й моє серце довіри цурається.
Та й сльозу я пускаю суху.
Ти пробач за мої вибачання...
просто боляче, гнобить гніт!
Чи не вперше кидаю прощання
На холодний не затишний лід?..
Ні, не серце твоє холодне,
ні, не ти замерзаєш у мить.
Але знай, що на відстані жодний
Спів мій голосно не бринить.
Свидетельство о публикации №116122500468