Неужто посмеем мы?

Кофе так пахнет, ... мечтами ванильными.
И пока еще вечен порядок вещей.
Бьется в висках - неужто посмеем мы
пламя зажечь... в тьме "ненаших" ночей?
Тишь и жара... сладко до одури,
приторность в каждом движении век.
Нежность коснулась нас жарко, но коротко -
словно в степи пролетел суховей.
Души бесплодные (в себя же не сеем мы)
в жажде глотают чужие стихи..
Бьется в висках - неужели посмеем мы
сбежать навсегда в край целебных дождей.

 

Чи ж ми посміємо?

Кавою пахне... й ванільними мріями,
Ще не порушено звичний уклад речей,
У скронях пульсує: чи ж ми посміємо
Світло здобути посеред чужих ночей?
Спека і тиша... й нестерпно солодко,
Приторність в кожному з порухів вій...
Ніжність торкнулась нас палко та коротко,
Як без дощу до землі буревій...
Душі спустошені (в себе ж не сіємо)
Спрагу вгамовують поміж чужих віршів...
У скронях пульсує: чи ж ми посміємо
Наза;вжди втекти в край цілющих дощів...

© Лия Лембергская