Була ти життя все...

Всім  обездоленим  матерям.

          Була  ти  життя  все,  трударкою  ненько,
          Робила  допізна,  вставала  раненько...

Пролетіли  весни,  ніби  й  не  жилося,
Хоч  на  біса  сіре,  те  життя  здалося.
Бачила  ти  різне  за  прожиті  роки,
А тяжка  робота   випила  всі  соки.

В  33-ім - голод,  пухли навіть вуха,
В  47-ім - холод,  голод  та  розруха.
Все  життя свідоме  працювала  в  Созі*,
Як  в  ярмі  скотина,  як  коняка  в  возі.

Руки  заскорузли,  вузли  та  мозолі...
Ти  не  одинока  в  тій  жіночій  долі.
Чоловік  загинув на війні в ті  роки,
Без  тата  робили  сини  перші  кроки.
 
Майже сорок  весен  ти  його  чекала,
І  жіночу  вірність  свято  зберігала.
Діти  підростали,  опорою  стали...
У тебе, старої,  кращі  дні настали.

«Жила  я  зі  старшим, жалітись  не  мушу,
Та прожив  недовго,  віддав  Богу  душу.
В  місті десь   молодший... плекаю  надію,
Але  щось  не  їде, нічого  не  вдію.

Влітку  веселіше, цілий  день  турботи,
Та  і  на  городі  достатньо  роботи.
А  як  прийде  осінь - де поділась  сила,
Щоб  я  одинока,  вовком  не  завила».

Виє  вітер  в  стрісі, дощ  у  вікна  стука ..
- Були б діти поряд,  бавила  б  онука.
В тузі, та  тривозі  з  ранку та до ночі,
Все  чекає сина - виплакала  очі.

- Сину мій  миленький, зайди на хвилину,
І  чуттям  і  серцем  я  до  тебе  лину...
Немає, не їде, як не виглядаю,
Чому ж я мій Боже, таку долю маю?

А  колись, раніше, як він був  маленьким,
Був таким ласкавим, був таким  гарненьким.
Казав: - Я  матусю,  вік  з  тобою  буду,
І  нізащо  в  світі  тебе  не  забуду».

Нелегко  жилося  тобі  одинокій,
Лише  при  кончині  заслужила  спокій.
Інколи згадають найвірніші  друзі -
Соловейко  в  гаї,  та  калина  в  лузі.

Жаль  тих  одиноких,  матерів  стареньких,
Вірних   охоронців  хуторів  маленьких.
Чим  же  їм  віддячити, чим  їм  догодити?
Лиш одним - частіше до них приїздити.