Зернятко

Ах, що то за роки' у школi!
Щасливе радiсне життя!
Ми кращої учились долi,
Ввiбравши в себе вiдчуття.

Плекали добрi сподiвання.
Любили наших вчителiв...
А скiльки там було кохання!
У тих, хто вже його дозрiв...

I дихалось так п'янко-п'янко!
Довiру в серцi кожен мав...
Я вже тодi вночi ..до ранку
Словами музу обiймав...

Було...Була на серцi пташка!
Страждань i хвилювань предмет!
Та...хтось ранiш зiрвав ромашку...
Запiзно народивсь поет...

Як зрозумiв, що-все...нiколи...
Я все оте перестраждав.
Пiшов шукати в iншу школу,
Та й там лиш облизня спiймав.

Коли тi мрiйки недолугi
Перетворилися на гнiй
Пiдтримку й розумiння друга
Я вiдчував лиш тiльки в НIЙ.

Це не було тупе кохання.
Я грався в вiчне, як божок!
Плекав цiннiшi сподiвання,
Колись пiдгледенi з книжок.

Вона ж величне не вiдчула.
Що дружба їй в її роки?
Свербiло iнше, то й забула
Якiсь там кволенькi ростки...

Мудрець, хто вiдчуває вчасно,
Коли взаєминам "хана".
Мое ж бо полумья загасло
Як вкрила скронi сивина.

Дурний! Як гультiпак повiю
Здiймав я образ до небес!
Бо все ще мав хитку надiю,
Що трепiт в грудях той не щез...

Що пам'ять поштовху чекає,
Вiдпустить душу лабiринт...
Що роки в мудрiсть обростають,
I вiрнiсть - лiпше за iнстинкт!

Та не зросте, що не зродилось -
Я зрозумiв за тридцять лiт...
Дурне зернятко закотилось
Стремлiнням трепетним пiд лiд!

Байдужiсть пам'ять розiрвала,
Скiнчились кращїї роки.
Забуто все що нас плекало.
Засипав снiг усi стежки.

Засохло деревце у лузi,
I в серцi виросла печаль.
Не так же розстаються друзi.
Та вийшло так....На жаль..На жаль...

Було мiж нами...Що тут вдiєш?
А скiльки ж не було всього!
Мене лиш спомин цей i грiє...
Та хтось не має ж i його...