За що ми вип'ємо, красуне, вина червоного сухого?
За те, що знову засвітили мені очей твоїх вогні?
За те, що стільки літ минуло, та перетнулися дороги?
За те, що – юному, смішному – колись відмовила мені?
Я справді був смішним і юним, я був таким, яких не люблять.
Таких шпиняють і штовхають, і жити вчать, кому не лінь.
А ще буває, що такого – коли він сам – то кілька чублять,
бо він беззахисний, самотній, його не любить навіть тінь...
Я пам'ятаю мить зізнання, я пам'ятаю мить відмови.
Я пам’ятав і колір сукні, і колір дорогих очей.
Прекрасні і кохані очі колись відмовили в любові...
За те, що було, те, що буде, ми вип'єм... І налиймо ще...
Кiлька запiзнiлих тостiв червоним сухим
© Copyright: Миклош Форма, 2016
Свидетельство о публикации №116121009132
Свидетельство о публикации №116121009132
Рецензии
