Павло Гирнык. Доля, имеем свободу...

                ***
Доля, имеем свободу, как в небе зарю,
Счастье, что длится и длится, оно ведь едино -
Мысленно, шёпотом исповедайся Днепру
Сердцем, глазами и словом твоим, Украина.

И Трахтемиров, и Заруб, и ты, ковыла,
Кости в могилах, что талой подмыты водою,
Благословите в дорогу, какой бы она ни была -
Чёрною, белою или от пыли седою.

Вы, не затёртые веком и лихом слова,
Вы, не добитые цепом и стрессами нервы,
Тут, на ветрах и огнях, где ложится трава
На голоса, на века, на чубы и шедевры,

Дайте же воли напиться, пока я не т а м,
И в одиночестве слушать, как тяжко - бедою! -
Камень растёт на могиле, сгущается тьма
Там, где пороги растут под водою.

Пусть наклоняет
              траву забытья
                не роса -
Ветер срывается, слово сжимается туже.
Дайте услышать, как в сердце клокочет гроза.
И без вопросов - последняя или ещё закружит!

                ***
Маємо, доле, свободу і вічну журу.
Маємо щастя, яке не мина, бо єдине -
Подумки, пошепки досповідатись Дніпру
Серцем, очима і словом твоїм, Україна.

І Трахтемирів, і Заруб, і ти, ковила,
Броде ТАтарський, і кості, підмиті водою,
Благословіть на дорогу, яка б не була -
Чорною, білою чи від пилюки рудою.

Ви, не позвіяні часом і лихом слова,
Ви, не дотовчені ціпом і стресами нерви,
Тут, на вітрах і вогнях, де лягає трава
На голоси, на віки, на чуби і шедеври,

Дайте напитися волі, що світ продима,
І наодинці почути, як важко - бідою! -
Камінь росте на могилі і гусне пітьма
Там, де пороги ростуть під водою.

Хай нахиляє
          траву забуття
                не роса -
Дужчає вітер , і мова стискається важче.
Дайте почути, як в серці клекоче гроза,
І не питайте - востаннє чи напропаще!