Покой

Лiна Костенко

А затишок співає, мов сирена.
Не треба воску, я не Одіссей.
Вже леви ждуть, і жде моя арена.
Життя, мабуть,– це завжди Колізей.

І завжди люди гинули за віру.
Цей спорт одвічний віднайшли не ми.
Тут головне – дивитись в очі звіру
і просто – залишатися людьми.

Коли мене потягнуть на арену,
коли на мене звіра нацькують,
о, я впізнаю ту непроторенну
глупоту вашу, вашу мстиву лють!

Воно в мені, святе моє повстання.
Дивлюся я в кривавий ваш туман.
Своїм катам і в мить свою останню
скажу, як той найперший з християн:

– Мене спалить у вас немає змоги.
Вогонь холодний, він уже погас.
І ваши леви лижуть мені ноги.
І ваши слуги насміялись з вас.



Лина Костенко 

Покой сладкоголос, что та сирена,
Не нужен воск, ведь я не Одиссей,
Львы голодны, и ждет моя арена,
А может, жизнь - извечный Колизей

И раньше сохраняли верность вере,
Сей древний спорт придумали не мы,
Тут главное глядеть в зеницы зверя
И просто не бояться быть людьми

Когда меня потащат на арену
И бросят зверю, как собаке кость,
Я до конца познаю всю надменность,
Всю вашу глупость, мстительность и злость

Во мне святой мятеж мой неизменен,
И, глядя сквозь кровавый ваш туман,
Я палачам в последнее мгновение
Скажу, как самый первый из христиан:

Вы сжечь меня не сможете, я вижу,
Огонь остыл, огонь уже погас,
Мне ваши львы покорно стопы лижут,
А ваши слуги отреклись от вас