Астральный зов

Лiна Костенко
АСТРАЛЬНИЙ ЗОЙК
Добридень, люди! Вбитий на снігу,
я спам'ятався в зоряній пустелі.
І все, що має на землі вагу,
осипалось, як мертві імортелі.
Там, на землі, щось падало, цвіло,
було рожеве, синє і зелене.
Мені вітри позичили крило,
я бачив землю за віки від мене.
Я натомився жити без душі.
Нема на чому записати строфи.
Усі арапи-предки й гармаші
Кричать в мені зігрітися хоч трохи.
Я сам не знаю, скільки тут пробув.
Не хочу я ні вічності, ні слави.
В безсмерті холодно. Я хочу в Петербург.
Вдягтися в тіло і напитись кави.
Там, на столі, лежить моє перо.
Воно лежить, воно давно не пише.
Я хочу вірші написати про -
Про те, як вітер гілочку колише.
Я хочу встати вранці, на зорі.
Любити жінку, ждать листа з Одеси.
Я хочу волі, волі!.. А царі?
Я хочу жити, жити!.. А Дантеси?
Я сто поем ще маю на меті,
а я дивлюсь у вічі пістолету...
В безсмерті холодно. І холодно в житті.
О Боже мій! Де дітися поету?!

Лина Костенко
Астральный зов

Привет вам люди! Я, упав на снег,
Попал навеки в звездные тенета,
А все, что в мире ценит человек,
Увы, не долговечней сухоцвета,
Там, на земле, все пело и цвело,
Менялись краски, точно на картине,
Меня же ветер поднял на крыло,
Глядеть, как мир меняется, доныне,
Скитаюсь без поэзии, без рифм,
Здесь так темно, так сиро и убого,
Все предки – эфиопы, пушкари -
Кричат во мне – согрейся хоть немного!
Не знаю, сколько лет уж пронеслось,
Я так устал от вечности и славы,
Я в Петербург хочу, в живую плоть,
Хочу на землю, в шумные дубравы,
Там на столе лежит мое перо,
Пылится и давно уже не пишет,
Как я хочу сложить поэму про…
Про то, как ветер веточку колышет .
Хочу проснуться утром, до зари,
Любить жену, ждать писем из Одессы…
Хочу свободы, воли! А цари?
Я жить хочу, как прежде! А Дантесы?
Давно уже задумал сто поэм,
Но все гляжу я в дуло пистолета,
В бессмертии холодно, здесь ни стихов, ни тем,
Где отыскать убежище поэту?