Втрачений рай

Втрачений рай*

Я хотіла вплести в сірих буднів узор – позолоту,
намагалась у сутінках щастя хоч крихту знайти.
Та воно не знайшлось, переплутало мабуть ворота,
оминуло мій двір, побрело в інший бік назавжди.

За вікном сіє дощ й доливає у серце печалі.
Як гвіздки, за тобою він сум забиває в газон.
Без надії й жалю мрії всі ми свої розіп‘яли
і посіяли в душах самотності вічний сезон.

Тоді трапилось що, нам ніхто і нічого не скаже.
Хто правий, а хто ні – я нізащо судить не берусь,
бо пуста маячня моє літо уже не розваже
і без ласки твоєї можливо я все ж обійдусь.

Воскресити любов навіть в Бога не вистачить сили.
Як душа відболить, хоч гукай там уже, не гукай…
Ой ти, осінь моя, відшукай, де подівся мій милий!
Обернула розлука у пекло наш втрачений рай…

05.12.2016

* Спроба перекладу чи за мотивами твору Ірини Істоміної „Я хотела вплести в серых будней узор позолоту..“

Я хотела вплести в серых будней узор позолоту..
Заплутавшее счастье пыталась в потёмках найти.
Но оно не нашлось. Перепутало видимо что-то,
и без компаса чувств, может, попросту сбилось с пути.
А за окнами дождь – неотъемлемый спутник печали …
Он тоску по тебе, словно гвозди, вбивает в газон.
Как безжалостно мы все мечты и надежды распяли,
поселяя в сердца одиночества вечный сезон.
Что случилось тогда, нам никто не ответит на это.
Кто был прав, кто не прав - ни судить, ни рядить не берусь.
В жёлто-дымном бреду догорает ушедшее лето,
и без ласки его я, наверно, уже обойдусь.
Ведь любовь воскресить, - говорят и Всевышний не властен.
….Отболеет душа, ну а там уж зови – не зови…
Ах, ты, осень моя, не ищи заплутавшее счастье,
оказалась разлука намного сильнее любви.
© Copyright: Ирина Истомина, 2013