Навiяло думки

   
Запалу вже того немає,
Що був у роки молоді.
Думки рояться, навівають,
У голові туди-сюди.

Ніяк не можу зрозуміти,
Чому у нас усе не так?
Уже пора давно прозріти,
А ми не можемо ніяк.

На себе треба сподіватись,
І не чекати більш чудес,
Туди-сюди нам не мотатись,
Жити під  захистом небес.

І не гнівіть, благаю, Бога,
Старайтесь, люди, не грішить.
У нас одна лише дорога,
У злагоді і мирі жить.

Без віри нам не обійтися,
Вона надію всім дає.
Звідкіля невігласи взялися,
Й заговорили про своє?

Вони й науку підключили,
Ведуть розмови не на жарт,
Таке несуть – немає сили,
Навіть  з’явився і  азарт.

Про титулованих торочать,
Пишуть історію свою,
Людям голову морочать,
Не поважають думку нічию.

У словоблудді всі погрузли,
Нема моралі у людей,
Кругом зневіра і образи,
Підняти соромно очей.

Ми звикли так до пустослів’я,
Навіть не віримо собі.
Дістало нас уже свавілля,
І все не так у нас тоді.

Божий суд  лише  розсудить,
Хто був правий, а хто брехав.
Хрестом своїм він напоумить,
Щоби брехати перестав.

Що буде завтра – не відомо,
Як наші внуки будуть жить?
Роздирай ми робимо свідомо,
Про них не думаємо у цю мить.

Політика відволікає  від усього,
Достойно жити не дає.
Вона байдужа до життя людського,
Не згодні – так воно і є!