Оксана Забужко. Прощание между звёзд

Я - это я, как антипод другим.
И - да - умру. И кары не избегну.
И смысл, рождённый именем моим,
Как пыль седую, за окно извергнут
Из всех вещей, бумаг и разных дат
(Разбросанных - и так на полпланеты!)...
И, может, лишь неназванный мой брат
В такую ночь спросонок всхлипнет: "Где ты?"
И хватит. И довольно. Так: и след
Пыльцы на старом зеркале - от пальцев,
И светлый свист -  как нарты режут лёд -
В просторе долго будет отдаваться.
И отрок, захлебнувшись тайной слов,
Поднимет к звёздам взгляд - прозренья со слезами.
И мне - довольно: жизнь вершится вновь...
А дальше - разбирайтесь сами.

             Прощання між зірок

А просто - жоден інший: я - це я.
Я теж умру. І кари не уникну.
І смисл, моїм означений  ім"ям,
Як жовтий порох, витрусять за вікна
З моїх речей, паперів і кімнат,
(Розкиданих - і так на півпланети!)...
Лиш може десь мій неназваний брат
У котрусь ніч спросоння схлипне:"Де ти?"
І цього -  досить. Так: пилковий слід
На пальцях, що торкнуть старе свічадо,
І світлий свист - мов нарти крешуть лід -
Ще довго буде в просторі звучати.
І, захлинувшись тайною, дитя
Закине ввись лице, од зрячих сліз студене...
І цього - досить: справдилось життя.
А далі - розбирайтеся без мене.