Оксана Забужко. Любовь

А объятия словно пожар,
На стене тень одна, а нас двое...
Не офира, не страсть и не жар -
Лишь попытка остаться живою.
Из зачумленных стронцием мест,
Где клубятся предсмертные муки,
И горят, и сплетаются в мост
Наши лёгкие голые руки.
И пока это солнце в ночи,
И пока эти спОлохи быстрые -
Пролюби, продрожи, прокричи,
Ту минуту - последнюю! - выстрели!
И ночные раскрыв зеркала,
Мы, портреты из рамы, - на выход.
Но из уст, как сухая зола,
Осыпаются вдох наш и выдох...
Так, как бы отдышаться хотел,
Только лёгкие пулей пробиты.
Цементирует оттиски тел
Эта смятая стронцием vita.
Ах, откуда всё, как и...почём?
И отсветы так мертвенно стынут.
Глянь, мой милый, что там, за окном?
Посмотрел и сказал:
                - Пустыня...

                Любов

А обійми стекли, як вода,
І нічник нашу тінь роздвоїв...
Не офіра, не пристрасть, не жар -
Просто спроба лишитись живою.
Із зачумлених стронцієм міст,
Понад їх передсмертні муки
Палахкоче легкий поміст -
Переплетені голі руки.
І допоки це сонце вночі,
І допоки ці спалахи бистрі -
Прокохай, продрижи, прокричи
Цю - останню! - хвилину на вістрі!
Розчахнувши нічні дзеркала,
Мов портрети, із рами виходим -
Але з вуст, шорсткий, як зола,
Осипається подих...
Так, немов відітхнути хотів -
А легені навиліт пробиті,
Й ціпеніють відбитки тіл
У зім"ятім гарячім повітрі.
Ах, звідкіль це, і як, і чом
Цей мертвотний відсвіт на стелі?
Глянь, мій милий, що там, за вікном?
Подививсь і сказав:
                - Пустеля...