Она

Перевод с украинского.

Ганна Осадко

Она

Она появилась во мне - там, в глубине живота - давно. Слишком давно. Сначала она напоминала крохотное маковое зёрнышко, пульсирующую точечку, что мигала в дебрях чёрной крови. И она увеличивалась, наполняя моё тело, росла, пускала корни - и корни обвивали лоно, и корни шевелились, и корни щекотали изнутри детскими пальчиками. Кажется, у неё были синие глаза. Я уже точно не помню. И светлые волосы. Наверное, кудряшки. Я всё мечтала заплести ей косички, но ты каждый раз подстригал и подстригал её - говорил, так удобнее.

Когда ты подбрасывал её к потолку, она громко хохотала, аж задыхалась от смеха, и ловила воздух маленьким раскрытым ротиком. Как же её звали? Как же её звали, дай, Бог, памяти...

Однажды она не проснулась. Ты уже сварил кофе, я приготовила какой-то завтрак... Мы завтракали молча - и дом содрогался от молчания. Тогда я подбежала к кроватке. Она лежала там - на вышитой подушечке, лицо обращено к стене. Серебряная ладанка, прицепленная к её колыбели. Я тогда сразу поняла, что она не дышит. – Что там? - спросил ты, не выходя из-за стола. - Спит? - Спит, - ответила я.
.........
Мы оба знаем, что она мертва. И как мудрые взрослые люди, стараемся не говорить об этом. Она до сих пор - все эти годы - лежит, повернувшись к стене, на своей вышитой маками подушечке, и ладанка висит, и ничего не изменилось.
..........
«Мааааа !!! Маааа !!!!»- надрывно плачет она среди ночи. Ты делаешь вид, что не слышишь, ворчишь сквозь сон... Я лежу рядом тихо, как мышка, и не дышу. Слушаю... «Мааааа! Мааааа!» - кажется, дом разлетится на куски! - и я, наконец, не выдерживаю. - Лежи, - говоришь ты, но я уже на ощупь надеваю тапки. Обычно беру её на руки, прижимаю холодное тельце к безмолочной - к пустой груди - а она ещё минуту-другую шевелит губами в темноте, громко-громко чавкает, потом вздрагивает всем телом - знаешь, так глубоко вздыхает, словно разрывает путы... и засыпает...
..........
С тех пор, как она умерла, у неё выросли волосики. Я иногда заплетаю ей косички. Но ей уже всё равно. И тебе уже всё равно. Время превратило её в сморщенное засохшее существо, чудище в колыбельке... родненькое чудище на маковой подушечке... шершавые ладошки... неслышные прикосновения...
......... ..
Как же её звали? Дай, Бог, памяти... Как же её звали...
Её звали Люба.
Любонька.
Любовь.

*101116

Оригинальный текст:

Вона

Вона з’явилася у мені – отам, у глибині живота – давно. Надто давно. Спочатку вона нагадувала мачинку – манюсіньке зеренце, пульсуючу крапочку, що блимала у нетрях чорної крові. Тоді вона збільшувалася, наповнюючи моє тіло, розросталася, пускала коріння – і коріння обвивало лоно, і коріння ворушилося, і коріння лоскотало зсередини дитячими пальчиками. Здається, у неї були сині очі. Я уже не пам’ятаю напевно. І світле волосся. Напевно, кучерики. Я все мріяла колись заплести їй косички, та ти щоразу обстригав, і обстригав її – казав, так зручніше. Коли ти підкидав її до стелі, вона голосно реготала, аж задихалося від сміху, і ловила повітря маленьким розтуленим ротиком. Як же її звали? Як же її звали, дай, Боже, пам’яті… Якогось дня вона не прокинулася. Ти вже закалатав кави, я приготувала сякий-такий сніданок… Ми снідали мовчки – і хата здригалася від мовчання. Тоді я підбігла до ліжечка. Вона лежала там – на вишитому ясічку, личко повернуте до стіни. Срібна ладанка, причеплена до бильця. Я вже тоді зрозуміла, що вона не дихала. – Що там? – запитав ти, не виходячи з-за столу. – Спить? – Спить, – відповіла я.
………
Ми обоє знаємо, що вона мертва. Та як мудрі дорослі люди, намагаємося не говорити про це. Вона досі – усі ці роки – лежить, обернувшись до стіни, на своєму вишитому маками ясічку, і ладанка висить, і нічого не змінилося.
……….
«Мааааа!!! Маааа!!!!» – надривно плаче вона серед ночі. Ти вдаєш, що не чуєш, бурчиш через сон… Я лежу поряд тихо, як мишка, і не дихаю. Наслухаю… «Мааааа! Мааааа!» – здається, хата розлетиться на друзки! – і я врешті не витримую. – Лежи, - кажеш ти, та я уже навпомацки шукаю капці. Звично беру її на руки, тулю зимне тільце до безмолочних – до порожніх грудей – а вона ще хвилину-другу ворушить губами у темряві, голосно-голосно плямкає, тоді здригається усім тілом – знаєш, отак глибоко зітхає, наче розриває шворку…і засинає…
……….
Відтоді, як вона померла, у неї підросло волоссячко. Я інколи заплітаю їй косички. Та їй уже байдуже. І тобі уже байдуже. Час перетворив її на зморщену засохлу істотку, потворку у сповиточку… рідненьку потворку на маковому ясічку… шершаві долоньки… нечулі дотики…
………..
Як же її звали? Дай, Боже, пам’яті…Як же її звали…
Її звали Любця.
Любонька.
Любов.

2008.

Фото из интернетной публикации оригинального текста.