Мама

А дні летять, немов грайливі коні --
Коли смішок, коли сльоза з-під віч.
А я пірну під мамині долоні –-
І скину враз всі клопоти із пліч.

І знову можна дзвінко так радіти,
Теплом дитинства мають прапори.
І лише біля мами всі ми діти –
Хоч синьої, хоч сивої пори.

          Вже десять літ, як прірва під ногами.
          Із них назад немає вороття.
          Якби іще хоч раз обняти маму –
          Я віддала б за мить -- усе життя!

Вже десять літ бреду немов без серця.
І дні, як сльози, падають в траву.
І полотно життя неквапно рветься.
Не бачу снів, не чую, не живу.

В пустім дворі осіла мертва хата.
Ніхто не йде, не стріне на межі.
На добрім світі є людей багато.
Є добрі люди – та усі чужі.

         Вже десять літ, як прірва під ногами.
         Із них назад немає вороття.
         Якби іще хоч раз обняти маму –
         Я  віддала б за мить -- усе життя!

Коли в душі пече занадто гірко,
В глухих шляхах умру од самоти –
Я приповзу на мамину могилку,
Впаду в сльозах і видихну:  -- Прости!..

Холодний горбик обійму так міцно,
На чорну землю покладу квіток.
І це моє, таке єдине, місце --
Де знову будем з мамою удвох.

           Вже десять літ, як прірва під ногами.
           Із них назад немає вороття.
           Якби іще хоч раз обняти маму  --
           Я  віддала б за мить -- усе життя!