У мить, як самотності вітер завіє,
той вітер – в обличчя, той вітер – у спину,
крізь потягу стукіт шепоче надія:
«Зустріну-зустріну... Зустріну-зустріну...».
І кожне обличчя, що в око впадає, –
це промінь – він світлом дарує удачу.
І серце так швидко у мрію вростає:
«Побачу-побачу... Побачу-побачу...».
А потяг – реве незакоханим звіром.
Мчимося – де вдвох, де любов не засудять.
Ми їдем хоча би кудись, де є віра:
«Все буде-все буде... Все буде-все буде...».
У мить, як самотностi вiтер, або У дорозi
© Copyright: Миклош Форма, 2016
Свидетельство о публикации №116110700421
Свидетельство о публикации №116110700421
Рецензии