Не судилося

Дихати. Я втомилася. Вартість моїх бажань
більша, ніж є в кишені - бачити твої сни.
Стіни моїх кімнат чули більше зізнань,
аніж їх один одному вже промовляли ми.
Ми прокидаємось в різних ліжках, містах, кімнатах.
Поряд не ти - телефон, в ньому твоє зображення.
Нас із тобою затримали у віртуальних ґратах.
І в моїх жалібних віршах є твоє відображення.
Просто нам не судилося бачити одні стіни,
вид із вікна балкону, пити з одних чашок.
Сльози мої - тихий біль. Ми з тобою зустрінемось
на сторінках зворушливих, добре відомих книжок.
Час без твоїх повідомлень плине, немов століття.
Нас не влаштовує доля. Хто ж бо її написав?
Просто нам не судилося жити пліч-о-пліч, старіти.
Ти мене крізь мережу зцілював, воскресав.
Звідки знайдеться та відповідь, будемо разом чи ні?
Нас же неволять обставини все залишити, як є.
Скільки не намагатися не підніматись з колін,
доля нам ані трохи втіхи, надій не дає.
Варта чи бути коханою, навіть, безмежно щасливою?
Тіла твого торкатися - це лиш недопалок мрій.
Жаль, та мої почуття небу є неважливими.
Вранці нічого не зміниться.
Онлайн я чекатиму твій.